Останніми роками в соціальних мережах «культ» продуктивності набирає все більшу й більшу популярність. На всіх платформах дівчата та хлопці розповідають про своє ідеальне життя, де вони всюди встигають і, як не дивно, ще й мають вільний час. Мене завжди захоплювала ця яскрава картинка, але, на своєму досвіді, я запевнилася в тому, що «культ» продуктивності – це не про естетику та не все так прекрасно, як здається на перший погляд.
Наразі, окрім Каразінського, я навчаюсь у Вільнюському університеті у Литві, та університеті Тойо в Токіо, Японія. Окрім цього я ще працюю стажеркою менеджера по зв’язках з громадськістю на українському підприємстві. Я сама стала членом цього «культу», і з середини все не таке привабливе як на картинці в Інстаграм. Правда в тому, що в добі 24 години і фізично неможливо встигнути все. Це проста істина, але коли ти постійно знаходишся в цьому колі, усвідомлення зникає. Деякий час, дійсно, можна робити максимум: сходити на офлайн пари, поспілкуватися з науковим керівником в одному університеті, зробити завдання в інший, підготувати презентацію на роботу та, навіть, поїхати з друзями у Роппонгі.
Але, як правило, після місяця-двох у такому режимі, все, на що вистачає сил – спати по 13-14 годин на добу, лежати у ліжку та, максимум, дивитися якість фільми на Нетфліксі, Дісней Плюс чи будь-якому іншому стримінговому сервісі. Але про це, чомусь, ніхто в Інстаграм не каже. Ніхто не каже, що з таким «продуктивним» розкладом на сон є лише, від сили, години чотири. І що три кави на день – це шкідливо для здоров’я теж ніхто не каже. Всі лише транслюють картинку «успішного успіху», але, фактично, нічого здорового у цьому немає.
Ми всі так поспішаємо все встигнути, але часу на життя у нас так і не вистачає. Ми прагнемо стати мільйонерами у двадцять, тому що хтось там в Тіктоці зміг, але, це не означає, що кожен з нас має бути таким. Кожного разу, коли мені здається, що у цьому житті у свої двадцять я нічого не досягла, я згадую про Педро Паскаля, який отримав свою першу вагому роль у віці тридцяти дев’яти років, звісно, згадую, де я знаходжусь і йду дивитися на вогні нічного Токіо. Так мені стає трохи легше. Так я усвідомлюю, що кожен з нас рухається у своєму темпі, бо немає єдиного шляху, який підходить для усіх.
Немає єдиної системи вимірювання успіху. Він там, де ми самі його визначаємо. Якщо замислитись, двадцять – це ще дуже мало. Попереду ще багато часу, щоб досягти того самого «успішного успіху». Мені у голову дуже міцно засіла фраза з одного аніме. Так, напевно, це кліше – згадувати про аніме, коли живеш у Японії, але все ж таки. «Ніхто не має права відбирати чужу молодість», - ось вона, ця думка. Тож, може не будемо поспішати встигнути все й одразу, а просто будемо жити? У своєму темпі, робити помилки та, кожного разу, коли думаєш, що все, що ти робиш – недостатньо, не забувай, що твоя підлога – це чиясь стеля.
Трофимова Катерина
Студентка групи ССК-42
Немає коментарів:
Дописати коментар