Комунікативний простір організації: міждисциплінарний підхід

Для студентів 3-го курсу в межах курсу «Комунікативні технології в менеджменті персоналу» лекцію провів Владислав Лазаревич — аспірант 3-го року кафедри прикладної соціології та соціальних комунікацій і водночас керівник юридичного дипартаменту у UNIT.City.

Здавалося б, асистентська практика — формальний елемент аспірантського навчання. Але насправді це win-win для всіх учасників.

Студенти почули досвід експерта, який щодня вирішує реальні кейси в одній із найпотужніших інноваційних екосистем України. Аспірант - отримав педагогічний досвід, уміння структурувати й транслювати знання аудиторії, і, що важливо, можливість перевірити власні ідеї в діалозі зі студентами.

У лекції «Комунікативний простір організації» Владислав розглянув комунікативні процеси в організації через призму менеджменту персоналу: зворотний зв'язок і «П'ята дисципліна» Пітера Сенге, стейкхолд-менеджмент, концепція «Різнобарвного менеджменту» Валерія Пекаря, психологічна безпека від Емі Едмондсон, а також правові аспекти мобінгу та харасменту.

І саме тут — особлива цінність цієї лекції. Як практикуючий юрист, Владислав наповнив соціологічний матеріал власним професійним контекстом: конкретними статтями КУпАП та Кримінального кодексу, оглядом реальної відповідальності за порушення в організаційному середовищі. 

Такий міждисциплінарний підхід є духом нашої програми!

#соціологія #ННІСоціологіїТаМедіакомунікацій #КаразінськийУніверситет #асистентськаПрактика #UNITCity #комунікації #менеджментПерсоналу

Навчати і навчатися, щоб змінювати та змінюватися: підсумки грудневих програм

 

У грудні цього року на базі Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна відбулися курси підвищення кваліфікації для фахівців окремих галузей економіки та працівників бюджетної сфери. Серед слухачів — науково-педагогічні працівники, працівники сфери культури, соціальної сфери та соціальної роботи.

Загалом університет реалізував 16 сертифікатних програм, які об’єднали понад 200 учасників з усіх регіонів України. Курси стали майданчиком для професійного обміну, оновлення знань і формування практичних навичок, актуальних для роботи в умовах цифрових трансформацій та суспільних викликів.

Однією з баз підвищення кваліфікації стала кафедра прикладної соціології та соціальних комунікацій ННІ соціології та медіакомунікацій, яка запропонувала дві сертифікатні освітні програми:

«Штучний інтелект та формати його застосування в закладах культури та закладах освіти сфери культури» (авторка та викладачка — доцент Тетяна Байдак).

Програма була спрямована на формування у слухачів базових знань і практичних навичок інтеграції інструментів штучного інтелекту в діяльність культурних та освітніх інституцій. Учасники опрацювали сучасні формати застосування ШІ — від автоматизації процесів і аналізу аудиторії до створення креативного контенту, цифрової взаємодії та інклюзивних рішень. Окрема увага приділялася етичним і правовим аспектам використання ШІ, питанням авторського права, відповідального та свідомого впровадження цифрових технологій у сфері культури.

«Формування корпоративної культури закладів вищої освіти на принципах прозорості, толерантності та доброчесності» (авторка та викладачка — завідувачка кафедри, доцент Ірина Солдатенко).

Програма була зосереджена на розвитку корпоративної культури ЗВО як ключового чинника якості освіти, довіри та стійкості університетських спільнот. У межах курсу слухачі працювали з темами етичного лідерства, академічної доброчесності, прозорості управлінських процесів, інклюзії та ефективної комунікації. Практичний блок передбачав аналіз стану корпоративної культури у власних закладах, виявлення ризиків недоброчесності та розробку ініціатив із культурних змін.

Реалізація цих програм підтвердила важливу роль університету та кафедри як простору професійного розвитку, міждисциплінарного діалогу й поширення сучасних управлінських та цифрових практик у сфері освіти, культури й соціальної роботи.

Вітаємо професора Ігоря Рущенка з перемогою у Всеукраїнському національному конкурсі «Українська соціогуманітаристика»!

З гордістю повідомляємо, що професор нашої кафедри Ігор Рущенко став переможцем І Всеукраїнського (національного) конкурсу наукових та навчальних видань «Українська соціогуманітаристика» у номінації «Одноосібна наукова монографія із соціології» з монографією The Ideology of Rashism! 🏆📚 (cuesc.org.ua)

Цей конкурс відбувся 12 грудня 2025 року в Карпатському національному університеті імені Василя Стефаника та став першою в Україні масштабною платформою для визнання найкращих наукових видань у галузі гуманітарних і соціальних наук. 

Монографія «The Ideology of Rashism» глибоко аналізує ідеологічні процеси сучасності. Визнання на всеукраїнському рівні підкреслює високу наукову якість роботи та вплив наших дослідницьких здобутків. 

Вітаємо Ігоря Рущенка з цією значущою перемогою та бажаємо нових наукових здобутків, плідної творчої наснаги й подальшого визнання в Україні та за її межами!

Текст книги  Rushchenko I. P. The Ideology of Rashism : monograph / I.P. Rushchenko ; translation from Ukrainian A.O. Ivakhnenko. – Kharkiv : V.N. Karazin Kharkiv National University, 2024. – 284 p. доступний за посиланням в репозитарії Каразінського університету.

Вигорання - це не про слабкість. А про що?

Спробуємо уявити: ми прокидаємося, беремо телефон і бачимо, як хтось за одну ніч ніби встиг знайти “ідеальну” роботу, купити машину, створити сім’ю чи стати популярним блогером. І в цю секунду ми автоматично порівнюємо своє життя, наповнене обов’язками, з чужими перемогами. Наче ми весь час «позаду», а наш шлях і наша праця стають ніби «недостатньо круті». І саме це порівняння часто запускає тривогу, яка згодом переростає у професійне вигорання.

Але давайте розберемося: як іноді формується професійне вигорання?

“Професійне вигорання формується поступово протягом певного періоду роботи. Воно є наслідком психологічного захисту особистості у відповідь на психотравмувальні ситуації”[Теренда Н. О., Павлів Т. Б., & Теренда О. А. (2021) - «ПРОФЕСІЙНЕ ВИГОРАННЯ – ОДНА З НЕВИРІШЕНИХ ПРОБЛЕМ СИСТЕМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я». Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я України, № 2 (88), с. 29-33]

Простіше кажучи, вигорання не виникає за один день - це складний процес, який включає багато аспектів: завищені очікування суспільства, ідеалізований “успішний успіх” в інтернеті, відсутність стабільного життєвого ритму, постійну потребу бути продуктивним, тиск робочого середовища та, звичайно, особисту схильність до вигорання.

Сьогодні я хочу зупинитися на соціальних мережах і феномені “успішного успіху”, який щодня формує у нас ілюзію, що в інших усе виходить швидко, легко і без зусиль.

Чому, коли ми бачимо, як хтось за короткий час став популярним, ми втрачаємо внутрішню стабільність і впевненість у власній професійній діяльності? Чому красиві картинки з інтернету так сильно впливають на нас?

Можливо, це тому що наш мозок ніби говорить:
“Я працюю й витрачаю енергію щодня, а результати - мізерні. А там у когось ‘успіх за один день’. Чому в мене так не виходить?”

Реальність у тому, що результати майже ніколи не приходять миттєво. Ми бачимо лише фінальну картинку успішних людей, але не їхній довгий і складний шлях. І саме ця “обрізана реальність” формує хибне відчуття провини та неспроможності.

Важливо розуміти, що сьогодні вигорання - не просто втома, а справжнє соціальне явище.
Соцмережі, культура “завжди онлайн”, нереалістичні стандарти продуктивності, вимога постійно бути “крутим” - усе це створює безперервний тиск. А такий тиск неминуче спонукає тривогу, сумніви у власній компетентності й професійній цінності.

Вигорання - це ненормальне явище. І ми маємо змінити ставлення до порівняння себе з іншими. Наш шлях — унікальний, і його не можна міряти чужими результатами.

Наше суспільство змінюється, і ми повинні змінювати освіту: пояснювати дітям, що соцмережі - це не реальність, а лише красиво поданий фрагмент життя. Нерозуміння цього запускає небезпечний ланцюг: порівняння → тривога → вигорання.

Звісно, кожна ситуація вигорання унікальна, і вирішувати її краще не самостійно, а з тим, кому людина довіряє.

Але точно можна сказати одне: вигорання та тривогу реально подолати. Головне - не здаватися і щодня робити хоча б маленький крок до відновлення, до внутрішнього спокою.
Кожна людина — це неймовірно сильна, красива і дивна створена істота. І кожен з нас може знайти шлях до джерела спокія і щасливого життя всередині кожного з нас…

Бажаю вам гарного дня і роботи - без вигорання. ❤️

Солохін Денис, студент 4 курсу, ССК-41.



Використані джерела:

[1] - chatGPT.com (допомога в написанні та ідей, редагування тексту)

[2] - Теренда Н. О., Павлів Т. Б., & Теренда О. А. (2021). «ПРОФЕСІЙНЕ ВИГОРАННЯ – ОДНА З НЕВИРІШЕНИХ ПРОБЛЕМ СИСТЕМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я». Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я України, № 2 (88), с. 29-33. DOI: https://ojs.tdmu.edu.ua/index.php/visnyk-gigieny/article/download/12377/11653/43049

"У тебе все вийде!" – історія Олександри Терешиної

Як дивний ролик по телебаченню змушує людей купувати? Саме це питання привело Олександру Терешину на спеціальність з реклами та зв'язків з громадськістю в Каразінському університеті. Сьогодні, через 10 років роботи в маркетингу, вона не просто знає відповідь – вона створює ці креативи самостійно. Тепер вже для аудиторії в США та Європі, керуючи командою в міжнародній IT-компанії. Розповідаємо історію випускниці, яка мріяла працювати там, "де є творчість і гроші", і зуміла це реалізувати.

Привіт! Мене звуть Олександра Терешина, мені 29 і вже 10 років я працюю в маркетингу. SMM, брендинг, дослідження, стратегії, креатив і менеджмент – було цікаво спробувати усе. Зараз я Creative Marketing Team Lead в Amo Apps. В мене є команда креативників, і ми працюємо над продажем додатку для жіночого фітнесу в США та Європі.

Як ти зрозуміла, що спеціальність «Соціологія комунікацій, реклами та звʼязків з громадськістю» є твоїм призначенням? Що вплинуло на твій вибір університету?

Я йшла на «рекламу та PR». Мені було цікаво, як бренди стають відомими, як просувають відомих людей та політиків, та як саме дивний ролик по телебаченню впливає на людей і змушує їх купувати. Я хотіла працювати в цікавій, перспективній сфері, де є творчість і гроші. Мене захоплює вміння робити щось «популярним», апелювати до болей та потреб людей, створювати та впливати.

Окрім того, на вибір вплинули мої приятельки, які вже вчились на цій спеціальності й дуже радили вступати саме сюди. 

Який момент зі студенства ти б перемотала назад, щоб пережити ще раз? Можливо, є якась історія, яка для тебе особливо тепла або важлива.

Підготовку до «Альма-матер» на першому курсі, Хакатон для ФКН та ночівлю в університеті, практичні проєкти для 1654. Всі ці історії створювали люди навколо – нам було цікаво та весело разом і вчитися, і не тільки 😅

Ми залишалися після пар, репетирували творчі номери, реалізовували ідеї та наповнювали своє студентське життя неповторними спогадами.



Розкажи, хто ти за професією зараз? Яка твоя роль у команді і які задачі береш на себе? Що подобається у твоїй компанії або колективі?

Зараз я керівниця команди креативного маркетингу на одному з трьох продуктів в моїй компанії. Я прийшла в Amo креативним маркетологом, і за 1,5 роки зросла до менеджерки — тепер маю більш стратегічні задачі, управління та вплив на загальні рішення бізнесу. Це перформанс-маркетинг, тож моя задача — приводити якомога більше клієнтів за найбільш вигідною ціною.

У моїй зоні відповідальності — маркетингова стратегія продукту, аналітика ефективності, запуск нових тем, планування та реалізація креативних гіпотез разом з моїми креативниками в команді. Також значну частину часу в моїй роботі займає комунікація з суміжними командами (від аналітиків до дизайнерів) та піпл-менеджмент.

 Мені подобається швидкість та гнучкість, які притаманні нам усім в Amo: ми завжди в курсі останніх трендів, першими пробуємо нові ШІ-технології, маємо свободу в реалізації ідей та дуже талановитих людей у всіх командах. На роботі я відчуваю здоровий азарт, цікавість та прагнення досягати нових і нових висот.

Як ти відчуваєш свій внесок у спільну справу зараз? У чому саме допомагаєш Україні через свою професію або цінності

Мені важливо бути причетною. На війні в мене багато друзів, немало, на жаль, вже загинуло. Тому вважаю своїм обовʼязком допомагати як мінімум фінансово майже щодня. Свої збори, підтримка відомих фондів та зборів друзів, окопні свічки та замовлення запчастин для дронів – це те, що є в моєму житті перманентно. Окрім цього, разом із колегами в моїй компанії регулярно спонсоруємо деякі підрозділи, робимо великі збори. 

Був момент у роботі, коли ти реально собою пишалася? Розкажи про нього.

Насправді мені не завжди було просто пишатись собою 😂 . Здається, що це все випадковість або пощастило, тощо. Але буквально цього року я дуже пишаласясобою та своєю командою, коли ми досягли великої мети по залученню користувачів на моєму продукті. Це був довгий і непростий шлях, тому я знаю, що ми заслужили справді пишатися собою.

Що тебе наповнює поза роботою? Яке хобі або заняття дає відчуття рівноваги?

Мій пес, спорт, йога, біг, гори, тиша наодинці з родиною або навіть на самоті. Я вчуся прислухатися до себе і «заряджати батарейки» так, як цього потребує момент.


Якби ти могла повернутися у студентські дні, які слова підтримки або орієнтир дала собі?

Я думала про це, коли вперше поїхала на зустріч в офіс Meta у Варшаві. В роботі ми постійно спілкуємося з акаунт-менеджерами Meta, Google, TikTok, бо ми є великими клієнтами для них. Завдяки цьому я маю можливість спілкуватися, радитися й навчатися з топовими рекламними платформами. У момент, коли я була в офісі Meta або на конференції TikTok, мені дуже хотілосяпередати привіт собі на 2-й курс (коли я взагалі не розуміла, ким стану) і сказати: «У тебе все вийде!»

Про що мрієш зараз? До чого рухаєшся?

Я мрію, звісно, про мир в Україні. Щоб всі окуповані території повернулися до складу країни, а всі військові нарешті опинилися вдома. Я мрію, щоб РФ зникла з планети й більше нікому не шкодила.

Тож у роботі й в повсякденному житті стараюся робити все, щоб цей день якнайшвидше настав.

Інтерв'ю записала студентка 1 курсу Марина Бондарева.

Портрет викладача: Руслан Запорожченко про соціологію влади, викладання та пошук покликання

Сьогодні ми спілкуємося з Русланом Олександровичем Запорожченком – доктором філософії з політології та доцентом кафедри політичної соціології ННІ соціології та медіакомунікацій. У 2018 році він завершив магістратуру з політології, отримавши диплом з відзнакою, після чого приєднався до викладацького колективу нашого ННІ соціології та медіакомунікацій. З цього року - викладач курсу "Влада комунікацій у просторі соціальних мереж" для студентів першого курсу освітньої програми "Соціологія комунікацій, реклама та звʼязки з громадськістю".



1. З чого починалось ваше захоплення темами соціальної влади, ідеологій та політології?

Чесно, не знаю, як саме відповісти на це запитання. Мабуть, це починалося із банальних питань, а чому саме так все відбувається в суспільстві? Я завжди мислю якось глобально, тож мене не дуже цікавить те, що відбувається локально: якісь питання, пов’язані із місцевою владою, якимись виборами тощо. Мене, навпаки, цікавлять процеси, що відбуваються саме на глобальному рівні, як вони змінюють структури сучасного світу, як вони трансформують сучасне глобальне суспільство і чи взагалі існує таке суспільство? Але, відповідаючи на це питання, спіймав себе на думці, що все почалось, мабуть, з дослідження імперій. Ще на другому курсі навчання у нас була навчальна дисципліна «Політична антропологія», де ми розглядали різні цікаві речі. Там нам викладач задав завдання, щось типу курсової роботи, і дав перелік тем. Серед цих тем була і проблематика імперій, а так як я ще й трошки люблю історію, то мені вона сподобалась. Намагаючись розібратись із тим, що таке імперія, я поступово заглиблювався в соціологію влади, історичну соціологію, читав і досліджував те, що відбувалось у світі колись і що відбувається зараз (і багато чого повторюється, уявіть собі).

2. Усі ми приходимо до університету з мріями про майбутнє та певними очікуваннями до нього. Чи справдились ваші?

Я не можу сказати, що я прийшов до університету з конкретними мріями чи очікуваннями. По-перше, я не знав, чого очікувати, оскільки після школи університет був чимось новим, незрозумілим і занадто різноманітним. По-друге, я шукав себе десь років п’ять навчання в університеті, поки не зрозумів, чим я хотів би займатися в найближчий проміжок свого життя. По-третє, мені здається, це вже коли я озираюсь на минуле, що, напевно, одне очікування справдилося: мені хотілось, щоби після університету я залишився гарною і чесною людиною, тож сподіваюсь, що мені це вдалося.

3. Можете поділитись вашою улюбленою університетською історією?

Колись студентська рада університету проводила кожного року «Каразінські весілля» на 14 лютого, і, напевно, два чи три роки я був ведучим цих заходів. Кожного року ми вигадували новий формат, який був дотичним до чогось культурного, типу фільмів, серіалів, літератури тощо. В перший рік це був фільм «Хрещений батько», тож я був тим, хто вінчає молоді пари університету, і я був в ролі Дона Карлеоне. Смішно в цій історії те, що вже тоді я почав носити бороду і вуса, але коли мене гримували, то прийшлося поголитися і мені намалювали вуса. Виглядало це трошки смішно, але роль була відіграна і виглядав я по-італійськи трошки.

4. Як ви прийшли до бажання викладати в університеті?

У якийсь момент я зрозумів, що мені це подобається: розповідати те, що знаю я, постійно читати і опановувати нову інформацію, влаштовувати якісь інтерактиви зі студентами. Насправді, це робота важкувата, оскільки я намагаюсь вкладатися максимально у кожен предмет, що викладаю, а отже це потребує періодично якогось перезавантаження, оскільки з часом можна просто перегоріти і все, кіна більше не буде. З одного боку, ще коли я був студентом, я захоплювався певними викладачами, як вони читали лекції, як вони спілкувались зі студентами, як вони надихали і змінювали твоє сприйняття навколишнього світу. Це, мабуть, одна з причин, чому я обрав викладання в університеті. З іншого боку, я ж сам був студентом, а тому не завжди був задоволений якимись предметами, викладачами тощо. І це абсолютно нормальна практика. Тож мені всередині себе хотілося стати викладачем, який би був цікавим, який навчав чомусь корисному, який би показував, що університет – це не просто нудні лекції і курсові роботи; це інший тип мислення, це у чомусь «розрив шаблонів», це інтерактив та щось цікаве. Окрім того, вже зараз працюючи, я розумію, що я роблю якусь соціально значиму роботу, яка дає свої результати, хоч і не одразу, але це важлива робота, як на мене. Це не просто про підготовку якогось фахівця чи спеціалістки, це про питання формування Людини: освіченої, інтелігентної, чесної і гарної. Вірю, що так це і відбувається.

5. Ви є випускником соціологічного факультету (наразі ННІ соціології та медіакомунікацій), а тепер викладаєте тут. Які почуття у вас викликає спостереження за студентами, які проходять майже той самий шлях, що і ви? Якими були ваші почуття, коли ви стали колегами зі своїми викладачами?

Дуже провокативне запитання, шановні 😊 Зрозуміло, що студенти змінюються кожного року. І для мене це є абсолютно нормальною соціальною практикою. Тут питання в тому, що і сама система та викладачі повинні також змінюватися, адже тоді буде певний результат взаємодії і не буде якогось занадто великого розриву. Важливо, щоби ці зміни були не механічними, а органічними і все рівно залишали певний люфт поваги, витримки і бажання як навчатися, так і працювати. Соціолог повинен вміти спостерігати, але більше того – соціолог повинен вміти аналізувати: що і як відбувається, чому це відбувається і до чого призводять такі зміни. Я скажу, що майже завжди існує певний набір студентів, який умовно можна поділити на три групи: ті, кому цікаве навчання і які намагаються щось для себе тут знайти; ті, кому не цікаве навчання, а тому для галочки його закрити треба, але власне життя або робота важливіше; ті, хто не зрозумів для себе до кінця, чи в правильному середовищі він знаходиться, а тому рано чи пізно просто піде, залишивши незавершеним те, що почав. Напевно, це цілком закономірний і природній процес; процес якогось університетського відбору чи щось таке. Що стосується конкретно мене, то мої почуття були позитивними, оскільки я почав викладати на кафедрі, на якій я вже працював декілька років, ще будучи студентом, тож мене там чудово знали і підтримували. Мої «старші» колеги допомагали мені порадами або з підготовкою матеріалу, оскільки потрібно було, наприклад, встигати за пару розповісти тему (лише через декілька років я напрацював такий собі «таймер»); або ж щодо формування якоїсь нової навчальної дисципліни, її змістовного наповнення тощо; а особливо з різними документами, які викладачеві потрібно заповнювати та вести.

6. Які книжки порадите, аби глибше зануритись у вашу спеціалізацію? Що любите читати у вільний час?

Щодо моєї спеціалізації, то тут важко назвати якісь конкретні книжки, оскільки вони або дуже великі і масштабні, що їх може наскучити читати, або ж одна тема потребує вивчення та читання багатьох книжок. Але давайте спробуємо, я запропоную такий собі ТОП-5 книжок тих напрямків соціології, якими займаюся особисто я. По-перше, книга американського соціолога Рендала Коллінза «Four Sociological Traditions». По-друге, Джованні Аррігі «The Long Twentieth Century». По-третє, класична робота Майкла Дойля «Empires». По-четверте, чотиритомна праця американського соціолога Майкла Манна «The Sources of Social Power». По-п’яте, Антоніо Грамші та його «Prison Notebooks». Це література, повторюсь, більше до моєї спеціалізації, хоча деякі книжки дадуть в цілому розуміння сучасних соціальних процесів у світі. Що я люблю читати у вільний час? Насправді, зараз із вільним часом досить складно, оскільки багато роботи, того якщо я і читаю, то це наукова або професійна література, яка необхідна мені для роботи. Художню літературу зараз взагалі не читаю, а останній раз читав щось із художнього років п’ять назад і то це була класика – американська фантастика. У сучасній художній літературі я взагалі не орієнтуюсь, тож і не питайте мене про це, не скажу 😊

7. І наостанок, якби у вас було три хвилини, аби поговорити із собою 10 років тому, що б ви сказали?

Ми б просто сиділи, мовчали і слухали улюблену музику. Іноді це набагато краще, аніж багато говорити про все і ні про що одразу. До того ж, я завжди імпровізую, я не люблю щось знати наперед або до чогось бути готовим, так просто нецікаво жити. Хоча, от зараз думаю, під кінець цих трьох хвилин, коли вже потрібно було б розходитися, я все ж сказав би коротко самому собі: «Усе, що робиться або не робиться, – на краще».

Інтерв'ю записала студентка 1 курсу Софія Шевченко

Як соціальні мережі змінюють нашу повсякденну поведінку

Уявіть собі ранок десятирічної давнини. Будильник дзвонить, ви прокидаєтеся, потягуєтеся і... що далі? Мабуть, ідете на кухню готувати каву або снідаєте під звуки ранкових новин з телевізора. А тепер повернемося до сьогодення. Будильник на смартфоні вимкнено, і ваша рука автоматично тягнеться не до склянки води на тумбочці, а до того ж телефону — перевірити нічні повідомлення, лайки під вчорашнім фото та нові сторіз друзів. За статистикою, близько 80% людей перевіряють соціальні мережі протягом перших 15 хвилин після пробудження. Коли перегляд Instagram став такою ж невід'ємною частиною ранкового ритуалу, як чищення зубів?

Соціальні мережі непомітно переписують сценарій нашого повсякденного життя. Візьмемо найпростіший приклад — ранкову каву. Колись це був момент усамітнення, можливість зібратися з думками перед робочим днем. Тепер для багатьох це привід зробити естетичне фото для Instagram. «Якщо ти не виставив каву в сторіз — чи пив ти її взагалі?» — жартують користувачі соцмереж, але в кожному жарті є частка правди. Ми починаємо жити не стільки моментом, скільки його потенційною «інстаграмністю». Похід у ресторан супроводжується обов'язковою фотосесією страв, які встигають охолонути, поки ми шукаємо ідеальний ракурс.

Надмірне проведення часу в соціальних мережах формує нові поведінкові патерни, які ми навіть не усвідомлюємо. Феномен «фантомної вібрації» — коли нам здається, що телефон вібрує, хоча насправді це не так — стосується майже 70% активних користувачів смартфонів. Ми рефлекторно тягнемося до телефону в будь-яку вільну секунду: в черзі, в ліфті, на світлофорі. Живе спілкування все частіше переривається фразою «Зачекай, мені треба відповісти», і людина занурюється в телефон, залишаючи співрозмовника наодинці. Парадокс: маючи сотні «друзів» онлайн, ми почуваємося самотніми в реальному житті.

Постійне порівняння себе з іншими стало нашою другою натурою. Прокручуючи стрічку, ми бачимо ідеальні ранки йога-блогерів, бізнес-успіхи колишніх однокласників, подорожі колег. І хоча розумом ми розуміємо, що це лише відібрані моменти, емоційно все одно відчуваємо, що наше життя якесь «недостатньо цікаве». Синдром FOMO (fear of missing out — страх пропустити щось важливе) змушує нас постійно перевіряти оновлення. Іронія в тому, що поки ми слідкуємо за чужим життям, ми пропускаємо власне.

Водночас виникає феномен «цифрової втоми». Постійний потік інформації, необхідність реагувати на повідомлення, підтримувати свій образ в соцмережах — все це виснажує. Деякі свідомо практикують «цифровий детокс», видаляють додатки соцмереж на вихідні або встановлюють ліміти екранного часу. Змінюється навіть наше сприйняття часу: п'ять хвилин очікування без телефону здаються вічністю. Ми втрачаємо здатність просто бути — спостерігати за людьми в метро, дивитися у вікно автобуса, насолоджуватися тишею.

Соціальні мережі стали невід'ємною частиною сучасного життя, і повністю відмовитися від них — не вихід. Але усвідомлення того, як вони впливають на нашу поведінку, — це перший крок до здорового балансу між віртуальним і реальним світом. Спробуйте провести простий експеримент: залиште телефон в іншій кімнаті на годину. Поверніть собі право на приватність своїх емоцій, на проживання моментів без думки про те, як це виглядатиме в сторіз. Технології мають служити нам, а не навпаки. Час нагадати собі, що найцінніші моменти життя часто трапляються поза кадром, а справжні емоції не вимірюються кількістю лайків. Наступного разу, коли рука автоматично потягнеться до телефону, запитайте себе: «Чи дійсно мені це зараз потрібно?». Можливо, саме в цю мить реальне життя пропонує вам щось набагато цікавіше за чергове оновлення стрічки.

Барська Анастасія, студентка освітньо професійної програми “Медіакомунікації та зв'язки з громадськістю”