В різні культурні епохи є різні домінуючі медіа. Які? - дізнаємося у доктора філософських наук Дмитра Петренка

Продовжуємо знайомитися із викладачами курсів кафедри прикладної соціології та соціальних комунікацій в серії інтерв’ю, підготовлених студентами першрокурсниками для проекту “Соціологічний зсередени”. 

Сьогодні в центрі нашої уваги – викладач курсу “Світова культура”, дослідник візуальної культури, доктор філософських наук, автор і ведучий телепрограми «Територія погляду» на каналі ОТБ Дмитро Володимирович Петренко

Ви є завідувачем кафедри на філософському факультеті, чому Ви обрали саме такий напрямок та залишилися працювати в університеті?

Наша кафедра теорії культури і філософії науки з самого початку її створення була міждисциплінарним проектом, тобто на ній зібралися вчені, які представляють різні спеціальності: філософію, культурологію, мистецтвознавство. На мою думку, це дуже сучасний проект, адже сучасна наука є міждисциплінарною, а вчені вже не замикаються у вузьких рамках своєї дисципліни. Кафедра є простором для комунікації різних вчених і це дуже креативне середовище, в якому можна будувати цікаву академічну траєкторію.

Навіщо соціологам вивчати світову культуру?

Я вважаю, що таку дисципліну як «Світова культура» необхідно вивчати кожній людині, яка отримує вищу освіту, оскільки вища освіта повинна бути універсальною. Сучасна освіта все більше орієнтується на підготовку вузьких спеціалістів, що, як на мене, є проблемою, оскільки це часто призводить до втрати гуманітарної складової класичної університетської освіти. Якщо говорити про підготовку фахівців у галузі соціології, то для них знання з історії світової культури є дуже важливими. Вивчення живопису, архітектури, літератури, сучасного візуального мистецтва дає соціологу «лінзи», крізь які можна краще зрозуміти суспільство.

З Вашого курсу студенти – соціологи виконують дуже цікаві та креативні завдання, яка робота Вам запам’яталася найбільше і чому?

У межах курсу ми вивчаємо світову культуру в історичних та теоретичних блоках, але мені також важливо, щоб студенти не тільки відсторонено дивилися на історію культури як на набір музейних експонатів, а й спробували б зрозуміти як створювалися видатні культурні явища і ніби встали б на місце творця, який вигадує новий образ або новий текст. У курсі є багато творчих завдань, вони необхідні для того, щоб студенти пропустили через себе досвід культури минулого і зрозуміли, що творчість – це те, що може бути притаманне кожній людині.

Кожного року я бачу багато цікавих проектів, наприклад, в блоці по живопису епохи Відродження. Мені запам’ятався проект минулого року з теми «Сучасне мистецтво», в якому студентки взяли за основу перформанс Марини Абрамович «У присутності художника», в цьому перформансі глядачі могли сісти за один стіл із художницею і спробувати витримати її погляд. Студентки ж переосмислили цей перформанс і обіграли тему присутності через постійну присутність у Zoom’і, осмислюючи розрізнення досвіду живого спілкування і досвіду цифрового. Як на мене, робота вийшла навіть оригінальнішою ніж проект Марини Абрамович.

Що Ви можете розповісти про свою роботу ведучим телепрограми «Територія погляду», яка налічує майже 100 випусків і виходила протягом 4 років.

Робота на телебаченні – це був дуже специфічний для мене досвід, адже я не є тележурналістом. Цей проект народився з певної ситуації, яка склалася в Харкові на початку десятих років. У той час бурхливо розвивалося сучасне мистецтво, з’явився центр сучасного мистецтва «ЄрміловЦентр» і, на мою думку, у публічній сфері це було недостатньо артикульовано. Все почалося з телевізійного проекту про харківських фотографів, а саме з програми про Бориса Михайлова, творчість якого знають й у Франції, й у Німеччині, й у США. Для мене це був певний парадокс, адже ця людина була відома в мистецьких колах Харкова, але не була відома широкому загалу. Я вирішив провести серію телевізійних бесід з представниками Харківської школи фотографій для того, щоб репрезентувати їх творчість та показати, що в Харкові живуть зірки світового масштабу. Потім із цього виріс більш складний проект, де розглядалися різні напрямки сучасного візуального мистецтва. Проект «Територія погляду» виходив у телевізійному форматі, а також розповсюджувався в соціальних мережах. Я записав 100 випусків і вважаю цей проєкт завершеним, він пройшов повний цикл свого життя і виконав свої завдання.

Зараз, з Вашого предмету ми переважно вивчаємо визначних діячів та стилі минулого, що, на вашу думку, будуть вивчати у майбутньому про мистецтво у період початку XXI століття.

Насправді, для відповіді на це питання ще не пройшло так вже багато часу, оскільки, щоб вивчати культуру якоїсь епохи, потрібно мати дистанцію, якої поки що немає. Варто розуміти, що на відстані справжні культурні герої можуть відрізнятися, як наприклад, значення творчості італійського художника Караваджо, який жив на межі XVI-XVII сторічь, стало повною мірою зрозумілим лише у ХІХ – ХХ сторіччях. Якщо ж говорити про мої прогнози, то, напевно, важливими для розуміння культури початку ХХІ сторіччя будуть явища, які виникають внаслідок цифрової революції, як наприклад, AR-технологія, доповнена реальність, яку ми використовуємо вже зараз, або ж криптографічні токени NFT, що сьогодні радикально ставлять питання про матеріальність мистецтва.

Нещодавно Ви проводили лекцію на тему японської анімації, де згадували таких авторів як Сатосі Кон та Маасакі Юаса, якщо ж говорити про інших авторів у цьому стилі то кого Ви можете виокремити та чому саме?

Я б не казав, що я є великим шанувальником японської анімації, оскільки у підлітковому віці я дивився фільми Девіда Лінча та подібні проекти, тому в мене є певна дистанція по відношенню до цього напряму сучасної культури, але, звичайно, я цікавлюсь важливими тенденціями. Дуже цікавими є аніме Хаяо Міядзакі – представника старшого покоління японських аніматорів. Міядзакі – це абсолютний метр сучасної анімації. Зараз питання в тому, хто буде після Міядзакі, чи з’являться якісь інші фігури, які будуть задавати тренди, визначати тенденції сучасній японській анімації, адже вона задає тон й багатьом іншим культурам, оскільки сьогодні японська анімація – це світове явище.

Фігури з власною візуальною естетикою виникали за останні десятиріччя в японській анімації, як наприклад, той же самий Сатосі Кон, але він надто рано помер і не зміг повною мірою реалізувати свої проекти. Я рекомендую до перегляду аніме-проект Кона «Агент параної» – це дуже потужне дослідження сучасної Японії, японського міста та соціальних фобій його мешканців і це буде цікаво подивитися соціологу, адже Кон тут художніми засобами проводить дуже тонкий аналіз японського суспільства. Формально «Агент параної» – аніме, але водночас це дуже серйозне висловлювання.

Чому, на Вашу думку, сьогодні фільми є популярнішими за книги і що цікавіше саме для Вас?

У цьому питані є певний катастрофізм, ніби культура книги зникає, а усі тепер виключно дивляться фільми, але правда в тому, що в різні культурні епохи є різні домінуючі медіа. Так сталося, що з XV століття друкована книга була домінуючим медіа, але в ХІХ та ХХ століттях поступово починають розвиватися оптичні медіа. Це не добре, і не погано, оскільки навить винахід Гутенберга, книгодрукування, свого часу викликав спротив. ХІХ та ХХ століття відкривають світ фотографії, кінематографу, потім, з середини ХХ сторіччя, телебачення, а сьогодні впливові візуальні соціальні мережі. Це означає, що змінюються домінуючі медіа: людина починає сприймати інформацію через бачення та слух, а не через читання, тобто культура книги не зникає, але вона зміщується іншими медіа і це даність, яку треба прийняти.

Які Ваші найулюбленіші фільми?

Для мене є цікавим сучасний азійський кінематограф і коли мене питають, що подивитися, то я звертаю свою увагу на режисерів з Азії, які привносять нові ідеї в сучасний кінематограф. Наприклад, дуже цікава фігура з Тайланду – це Апічатпонг Вірасетакун, він поєднав особливості своєї національної культури і можливості сучасної кіномови, з цього симбіозу народилися дуже потужні кінопроєкти. Рекомендую до перегляду його останній фільм «Memoria» / «Пам'ять».

Також дуже цікаве явище – це сучасний корейський кінематограф: один із моїх улюблених режисерів Хон Сан Су. Звичайно, важливим є французьке кіно: від фільмів нової хвилі, які задали планку інтелектуального кіно, до творчості сучасних кінорежисерів, таких як Леос Каракс, Гаспар Ное і Ежен Грін.

Які Ваші найулюбленіші книги?

Мої смаки сформувалися навколо літератури ХХ століття, таких творів, як наприклад, «Улісс» Джеймса Джойса, в якому автор продемонстрував нове розуміння літератури і відкрив іншу читацьку оптику. Також важливою є творчість Марселя Пруста, Франца Кафки, Семюеля Бекета, які визначили подальші шляхи розвитку літератури. Якщо говорити про письменників межі ХХ і ХХІ століть, то це, безумовно, Девід Фостер Уоллес, його роман «Нескінченний жарт» – дуже сильний та насправді трагічний текст, у якому є дуже цікаві художні рішення. З сучасних письменників мені видається важливою творчість Джонатана Франзена і Кадзуо Ісігуро.

Інтерв’ю провів Дмитро Карпов, студент групи ССК-12

«Ваше навчання і робота, і моя робота також нагадують лабіринт вуличок, як у старовинних європейських містах, у яких можна знайти приховану перлину, можна загубитися, можна навчитись орієнтуватися й водити екскурсії». Роман Трифонов про те, як навчитися писати якісні тексти

Сьогодні в рамках проєкту «Соціологічний зсередини» ми познайомимося з доцентом двох кафедр: кафедри української мови філологічного факультету і кафедри прикладної соціології та соціальних комунікацій соціологічного факультету – Романом Трифоновим.

Які дисципліни Ви викладаєте?

Студентам соціологічного факультету я викладаю одну дисципліну, називається «Практикум зі створення тексту». На філологічному факультеті я викладаю різні дисципліни. Наприклад, «Вступ до фаху», де я взагалі пояснюю студентам, де вони опинилися та чим, на мою думку, відрізняється філолог від інших людей. Також розповідаю їм про слов’янські мови, про кожну потрошку, починаючи від української і закінчуючи сербською, болгарською, македонською тощо. Я викладаю старослов’янську мову. Ми вчимося читати, аналізувати, перекладати найдавніші тексти, які створені слов’янськими мовами. 

Чим важливий майбутнім піарникам та журналістам Ваш предмет?

Я думаю, щоб бути хорошим піарником та журналістом, необхідно дві речі: 

1) Пробувати писати власні тексти, причому для мене важливо, щоб це були тексти відносно вільного жанру, тобто не задані якимись чіткими рамками, типу прес-реліз, а пов’язане з вільним висловленням свого погляду на життя.

2) Читати тексти хороших авторів невеликого обсягу, де людина в статті певного формату висловлює свій погляд на щось і робить це так, що при цьому проявляє власну індивідуальність. 

Насправді дві речі ви повинні вміти: висловитися змістовно й оригінально, красиво й по суті; плюс виявити власну індивідуальність в суспільних рамках, у яких ви будете працювати, як фахівці. 

Чи бачите Ви значні результати занять у першокурсників лише за рік?

Так, я бачу якісь, напевно, результати, але мені цікавіша сама комунікація. Я не знаю, чим вимірюється результат у цьому випадку, крім того результат може виявитися не зараз, не тут, не тепер. От коли ми з вами читаємо якийсь текст, у ньому може бути прихована цитата з Сократа. Хтось колись міг вас навчити такі цитати знаходити, це міг бути улюблений учитель, викладач в університеті, може, просто якимось чином життя так повернеться. 

Тобто я не вважаю, що світ влаштований лінійно. Ваше навчання і робота, і моя робота також – це не проспект, вздовж якого ти йдеш і поступово вдосконалюєшся, а швидше якийсь такий лабіринт вуличок, як у старовинних європейських містах, у яких можна знайти приховану перлину, можна загубитися, можна навчитись орієнтуватися й водити екскурсії. 

От хто вчив інстаграм-зірок постити свої картинки, відео, дописи та все таке? Хто вчив їх ставати зірками? Мені здається, це неможливо поставити на потік. І навпаки – хто навчить письменника, майбутнього класика, висловлювати свою думку так, як він вміє й більше ніхто? Вчить життя, я не претендую на великі результати прямо тут і зараз, я претендую на частину вашого життєвого досвіду, про яку ви колись скажете, що це була не найгірша частина. Мене це абсолютно влаштовує. 

Як пройшло Ваше власне студентство? 

Воно пройшло в цих самих стінах, а той корпус, у якому ми з вами навчаємося, ще не був університетським, коли я був студентом. Я прийшов на філологічний факультет, люблячи мови та літературу. Десь, мабуть, уже тоді розумів, що мені подобаються ті спеціальності, які допомагають людям краще комунікувати. Одна з таких речей – це мова, тому я прийшов на факультет. Думав, що, можливо, буду журналістом, був журналістом, але в результаті обрав для себе роботу викладача та редактора, тобто викладацьку та видавничу сфери. 

Коли Ви почали вивчати мови?

Я вивчав потроху різні мови. У школі ми вивчаємо одну іноземну, але ті знання, які в мене є з англійської, вони, звичайно, почалися в школі, продовжилися в університеті. Хоча по-справжньому я її вивчив тоді, коли в мене з’явилася реальна практична потреба працювати з перекладами англійських текстів як редактор. Слов’янські мови я вчив, тому що мені хотілося розширити свої комунікативні простори: польську – тому що це географічно найближче, інші слов’янські – тому що це цікаво, можна щось почитати, щось порівняти й можна спілкуватися. Тому я вчив і продовжую вчити мови в міру потреби. І не можу сказати, що бачу сенс у вивчені мови, якщо для цього немає якоїсь реальної потреби, пов’язаної з твоїм власним життям. Як тільки ця потреба з’являється, мова входить у твоє життя. 

Які мови Ви знаєте та на якому рівні? 

На це питання відповісти складно, бо що означає «знаєте»? Вивчав я різні. Але так, щоб вести бесіду подібну до такої, яку ми ведемо з вами зараз і не мати з цим проблем, то так я, напевно, знаю польську й англійську, хоча польську я знаю краще, але англійську – теж достатньо. А так, щоб вести прості бесіди, обмінятися звичайними побутовими фразами, почитати газету зі словником, то так я знаю ще декілька мов: деякі слов’янські, наприклад, хорватську, деякі неслов’янські, наприклад, італійську. Однак вважати, що ці мови я знаю, я би не став. 

З білоруською цікава історія. Вона в принципі близька до української настільки, наскільки взагалі можуть бути мови близькими. Білоруська – найближча з мов світу до української. Коли я читаю або чую білоруську, розумію абсолютно все. Там є 10-15% слів, яких немає ні в українській, ні в російській, і я їх знаю, в принципі, володію нею повно. Але з білоруською та проблема, що не виникає ситуацій, щоб ти сам мусив нею говорити. На вулиці в Білорусі майже всі говорять російською. Тому білоруську мову я дуже люблю, скажімо поезію, публіцистику білоруську дуже люблю читати. У мене є друзі, які пишуть білоруською, але самого нею говорити життя особливо не змушувало. 

Чи постійно Ви користуєтесь українською?

Я побутово повністю україномовний. У магазинах, на вулиці, у транспорті я, як правило, говорю українською. Хоча не змушую себе бути на 100% україномовним. Тому я досить гнучка в мовлені людина. У сім’ї ми говоримо українською. Друзі у мене практично всі або україномовні, або сприймають мене як україномовного. У випадках, коли мені комфортно за контекстом перейти на російську, наприклад, продовжити жарт, деякі друзі кажуть: «Ну зачем, мне это не нравится, я хочу слышать от тебя украинский». Але я рідко переходжу на російську. Я україномовна людина, і це природно для мене. 

Як, на вашу думку, популяризувати українську серед молоді?

Популяризація полягає в тому, що ті, хто хоче нею говорити, говорять із задоволенням, а не з обов’язком. Цим вони передають своє задоволення тим, хто нею не говорить, тобто популяризують. Плюс хороші книги, хороші переклади, хороша атмосфера, пов’язана з використанням української, радісно й без напрягу. По-моєму, це і є популяризація. 

У виданні яких книжок Ви берете участь?

Я працюю над дитячими книжками давно та із задоволенням, але не тільки. Редагую найрізноманітніші книжки. Наприклад, Дена Брауна, його недавно видану книжку «Джерело». Над фентезі працюю, наприклад, перша книжка з фентезійної серії – «Тінь та кістка» Лі Бардуго. Раніше більше працював з усіляким нон-фікшном із серії «Побудуй своє життя по-новому». Зараз така література дуже популярна. 

Які книжки Ви би порекомендували прочитати?

Книжок зараз так багато, що я навіть не знаю, що має прочитати кожен. Я назву 4 книжки, які за останні декілька років справили на мене найбільше враження. Над кожною із них я працював як редактор. Це такі книги:

1. Кетрін Беннер «Дім на краю ночі»

2. Донна Тартт «Щиголь»

3. Стівен Кінг «Інститут»

4. Наталія Матолінець «Керамічні серця»

Зараз я читаю серію історичних романів Артуро Перес-Реверте «Капітан Алатрісте».

Якою була ваша перша робота? Якою найцікавіша?

Я працював журналістом, трохи писав для газет. Але в тому досвіді нічого особливого не було. Найцікавіше для мене в журналістиці було радіо. Спочатку я працював на звичайному харківському обласному радіо, яке мовило в кінці 90-х через радіоточку. Новини, культурні програми готував, а потім ми з однодумцями за зразком тодішніх FM-станцій створили перший в Харкові україномовний інформаційно-музичний канал, формату сучасної FM-ки. Називалося невигадливо – «Харків 2». 

Наша аудиторія була не такою великою, як хотілося б. Проте на своїй ультракороткій хвилі, 69.2 МГц, працювали в прямому ефірі, вели програми, розповідали новини, запрошували гостей і ставили різноманітну музику українською мовою. Мій досвід на радіо тривав десь два з половиною роки. Це було дуже-дуже класно. Ми всі, хто працювали тоді в ефірі, досі підтримуємо зв’язок. Це був один із найдружніших колективів, у якому я працював. Радіо – це такий досвід, який залишився на все життя. 

Потім я перейшов до університету й став працювати тут. Спочатку в мене були спроби поєднувати це з якоюсь позаштатною журналістикою. Але я пішов дещо іншим шляхом і почав це поєднувати з редакторсько-видавничою діяльністю. Іноді редагую переклади мультиків, фільмів.

Які Ваші музичні вподобання?

Я не є особливо музично залежною людиною, але є певна музика, яку я люблю. Зараз моя улюблена музика – це класична італійська естрада. Наприклад, Андреа Бочеллі. Класичні хіти італійської естради, починаючи з 80-х років. Взагалі люблю естраду середземноморських країн. Цього року був на острові Крит, почав трохи слухати сучасну грецьку естраду і серйозно «підсів» на деякі речі. Скажімо, є такий виконавець Антоніс Ремос, тепер я його слухаю частенько. Люблю рок, під різний настрій. Іноді вмикаю «AC/DC». Так само з класичними рок-командами. Люблю різноманітний фольк. Класичну музику теж іноді слухаю – Штрауса, Шопена. 

Де Ви побували за своє життя? Що припало до душі?

По-перше, це слов’янські країни. Я люблю західні та південно-слов’янські країни: Польща, Чехія, Хорватія, Чорногорія.

По-друге, це середземноморський басейн. Крім перелічених, це Італія, Греція, турецьке середземноморське узбережжя. 

Мені здається, що в абсолютній більшості місць, які оточують Середземне море, мені було б гарно. Поки що я побував у небагатьох з них. Найкраще місце, де можна побувати, це просто не дуже велике місто на березі Середземного моря, або недалеко від середземноморського узбережжя. Можна просто гуляти там, або працювати, або писати, або читати, або редагувати тексти, або нічого цього не робити, у залежності від того, на якому етапі життя ти перебуваєш. 

Таісія Неджеря, студентка 1 курсу соціологічного факультету,

ОПП “Соціологія комунікацій, реклами та зв’язків з громадськістю»

«Не можна бути професіоналом в сфері зв’язків з громадськістю, якщо професійна культура цієї сфери тобі не прийнятна», – Ірина Солдатенко про філософію PR-фахівця

Студенти першокурсники продовжують серію публікацій за проектом "Соціологічний зсередини". Сьогодні у фокусі уваги стажерів прес- центру соціологічного факультету - Ірина Солдатенко – доцент кафедри прикладної соціології та соціальних комунікацій. 

Автор і викладач курсів, що спрямовані на підготовку майбутніх фахівців зі зв'язків з громадськістю. 

Перш за все хочеться запитати, що для Вас паблік рилейшнз? Яке місце посідає PR у Вашому житті?


Для мене паблік рилейшнз це не тільки професія і сфера діяльності, а більше – це принципи мого життя і правила поведінки. Не можна бути професіоналом в сфері зв’язків з громадськістю, якщо професійна культура цієї сфери тобі не прийнятна. Мені ця культура дуже близька, тож вибір професії не був складним. Навіть не уявляю себе в іншій сфері.


Які перспективи відкриваються перед тим, хто вступає на шлях вивчення паблік рилейшнз у наш час?


PR як професійна діяльність розвивається в Україні не так давно, з кінця 90-х, але впевнено набрав обертів за кілька років. Професійне поле піарника зараз – будь яка сфера суспільства – бізнес, політика, спорт, медицина, культура, освіта тощо. Важко знайти організацію, якій не потрібно створити комунікативні канали та управляти ними. Навіть сфери монополії послуг, наприклад – судові органи, й ті потребують репутаційного менеджменту, а що говорити про сфери високої конкуренції! Тож, можливості знайти для себе роботу тим, хто обрав PR своєю професією – необмежені ні країнами, ні сферами. Навіть форму діяльності можна обрати до вподоби – працювати в організації, чи заснувати власний бізнес з надання комунікативних послуг.



Якими були Ваші студентські роки? Що Вам запам'яталося найбільше?



Я вступила в університет у 1991 році, в той час він ще називався державним університетом. Соціологічний факультет, який я обрала для навчання, існував тільки другий рік, тому можна говорити, що була серед перших випускників соціологічного факультету. Студентські роки запам’яталися тим, що ми багато писали під час лекцій, вели конспекти, багато часу проводили в бібліотеці, писали дипломні роботи "від руки", робили свої перші дослідження вже на 3 курсі. Перше, що згадала із того, що вразило найбільше – зустріч студентів університету із соціологом Володимиром Ядовим. Ми вчилися за його підручниками і дуже незвично було побачити таку видатну людину в аудиторії. Велика хімічна була переповнена не тільки студентами та викладачами соціологічного факультету, багато студентів й інших факультетів, які вивчали соціологію, були в цій аудиторії.


Що найважче та з іншого боку найприємніше у Вашій роботі викладачем?


Найважче – ставити низькі оцінки талановитим студентам. Професійна етика зобов’язує бути об’єктивною, то ж змушена це робити. Всіх студентів вважаю талановитими, але тільки таланту недостатньо для того, щоб стати успішним студентом і професіоналом. Треба багато вчитися і працювати, щоби природні здібності розкрилися у професії.


Чи є у Ваших студентів проєкти, якими Ви пишаєтесь?


Є багато проєктів, якими пишаюся не тільки я, а весь наш факультет. Серед останніх – студенти організували і провели День народження кафедри до 25-річчя її заснування, івент Живе радіо, уже випускниця Катерина Уварова заснувала соціальний бізнес 3,14 ban, Денис Шиманський і студентська продакшн студія SHOOM зняли проморолики соціологічного факультету, нинішні студенти Іван Александров і Настя Цюпка зняли документальний фільм "История любви". Щороку приходять навчатися нові талановиті студенти та з’являються нові прекрасні проекти.


Опишіть, будь ласка, свій перший практичний досвід у PR.


Своїм першим практичним досвідом вважаю створення у 2002 році Центру зв’язків з громадськістю і пресою в нашому університеті. Це був перший прес-центр у вузівському просторі України. Про нас написала газета «Освіта України», ми навіть отримали відзнаку Міністерства освіти за цю, на той час, інноваційну діяльність. Далі було багато проектів, які були реалізовані за участі команди прес-центру – святкування 200 річчя університету, заснування Асоціації випускників університету, створення традиційних церемоній Посвячення в студенти та Випуск студентів. До речі, в той час співробітниками прес-центру університету були нинішні викладачі кафедри – Галина Кравченкова і Марина Субота.

Що найважливіше у роботі фахівця з паблік рилейшнз?


Найважливіше – бути відповідальним за прийняті рішення та виконувати те, що обіцяєте. Це золоте правило, яке має бути не тільки професійною, а й життєвою цінністю.


Існує думка, що фахівець із PR має бути креативним та надихати інших, чи згодні Ви з цим? Що надихає безпосередньо Вас?


Креативність має бути в арсеналі компетенцій професіонала в цій сфері, але це може прийти із досвідом і навчанням. А от надихати інших мають соціальна відповідальність, чесність та порядність у відносинах, що формує довіру як до людини, так і до фахівця. Особливо, якщо це стосується PR-фахівця. Я сама надихаюся саме такими якостями і навчаю студентів та своїх дітей бути такими.


Якими якостями, на Вашу думку, повинен володіти успішний фахівець з паблік рилейшнз?


Якостями порядної людини – перше і найважливіше. Професійні знання прийдуть з навчанням, компетенції – з досвідом. Хоча, ще важливо бути людиною розвинутою інтелектуально. Багато читати, особливо спогадів успішних людей, тих, хто вас надихає. Дивіться хороші фільми, читайте хороші книжки. В них завжди є рішення складних ситуацій та ідеї для ваших проєктів.


Поділіться, будь ласка, книгою, яка допоможе початківцям у цій галузі отримати цінну для себе інформацію.


Я починала із Сема Блека, іншої книжки про PR, на той час не було. Все ж таки читайте класику – «Теорія і практика паблік рилейшнз» Катліпа, Сентера, Брума є моєю настільної книгою багато років. На все життя запам'ятала пораду Річарда Ліннінга, британського піарщика, який зустрічався із нашими студентами в часи, коли був президентом міжнародної асоціації PR -  читати спогади успішних людей та дізнаватися про секрети їх успішності.

І наостанок, яку пораду Ви б надали усім тим, хто долучився, або планує долучитися до кола майбутніх комунікаторів та фахівців з PR?


Моя порада – пробуйте свої сили в професії якомога раніше – будьте серед тих, хто організовує події, проводить дослідження, багато читає та подорожує, багато спілкується та знає іноземну мову. Ваші спостереження, враження і знання перетворяться у досвід. І пам’ятайте: краще створювати новини, ніж розповідати про них. © сер Уінстон Черчіль.

Юлія Желякова, 

студентка 1 курсу ОПП "Соціологія комунікацій, реклами та зв'язків з громадськістю"