Сьогодні в центрі нашої уваги – викладач курсу “Світова культура”, дослідник візуальної культури, доктор філософських наук, автор і ведучий телепрограми «Територія погляду» на каналі ОТБ Дмитро Володимирович Петренко
Ви є завідувачем кафедри на філософському факультеті, чому Ви обрали саме такий напрямок та залишилися працювати в університеті?
Наша кафедра теорії культури і філософії науки з самого початку її створення була міждисциплінарним проектом, тобто на ній зібралися вчені, які представляють різні спеціальності: філософію, культурологію, мистецтвознавство. На мою думку, це дуже сучасний проект, адже сучасна наука є міждисциплінарною, а вчені вже не замикаються у вузьких рамках своєї дисципліни. Кафедра є простором для комунікації різних вчених і це дуже креативне середовище, в якому можна будувати цікаву академічну траєкторію.
Навіщо соціологам вивчати світову культуру?
Я вважаю, що таку дисципліну як «Світова культура» необхідно вивчати кожній людині, яка отримує вищу освіту, оскільки вища освіта повинна бути універсальною. Сучасна освіта все більше орієнтується на підготовку вузьких спеціалістів, що, як на мене, є проблемою, оскільки це часто призводить до втрати гуманітарної складової класичної університетської освіти. Якщо говорити про підготовку фахівців у галузі соціології, то для них знання з історії світової культури є дуже важливими. Вивчення живопису, архітектури, літератури, сучасного візуального мистецтва дає соціологу «лінзи», крізь які можна краще зрозуміти суспільство.
З Вашого курсу студенти – соціологи виконують дуже цікаві та креативні завдання, яка робота Вам запам’яталася найбільше і чому?
У межах курсу ми вивчаємо світову культуру в історичних та теоретичних блоках, але мені також важливо, щоб студенти не тільки відсторонено дивилися на історію культури як на набір музейних експонатів, а й спробували б зрозуміти як створювалися видатні культурні явища і ніби встали б на місце творця, який вигадує новий образ або новий текст. У курсі є багато творчих завдань, вони необхідні для того, щоб студенти пропустили через себе досвід культури минулого і зрозуміли, що творчість – це те, що може бути притаманне кожній людині.
Кожного року я бачу багато цікавих проектів, наприклад, в блоці по живопису епохи Відродження. Мені запам’ятався проект минулого року з теми «Сучасне мистецтво», в якому студентки взяли за основу перформанс Марини Абрамович «У присутності художника», в цьому перформансі глядачі могли сісти за один стіл із художницею і спробувати витримати її погляд. Студентки ж переосмислили цей перформанс і обіграли тему присутності через постійну присутність у Zoom’і, осмислюючи розрізнення досвіду живого спілкування і досвіду цифрового. Як на мене, робота вийшла навіть оригінальнішою ніж проект Марини Абрамович.
Що Ви можете розповісти про свою роботу ведучим телепрограми «Територія погляду», яка налічує майже 100 випусків і виходила протягом 4 років.
Робота на телебаченні – це був дуже специфічний для мене досвід, адже я не є тележурналістом. Цей проект народився з певної ситуації, яка склалася в Харкові на початку десятих років. У той час бурхливо розвивалося сучасне мистецтво, з’явився центр сучасного мистецтва «ЄрміловЦентр» і, на мою думку, у публічній сфері це було недостатньо артикульовано. Все почалося з телевізійного проекту про харківських фотографів, а саме з програми про Бориса Михайлова, творчість якого знають й у Франції, й у Німеччині, й у США. Для мене це був певний парадокс, адже ця людина була відома в мистецьких колах Харкова, але не була відома широкому загалу. Я вирішив провести серію телевізійних бесід з представниками Харківської школи фотографій для того, щоб репрезентувати їх творчість та показати, що в Харкові живуть зірки світового масштабу. Потім із цього виріс більш складний проект, де розглядалися різні напрямки сучасного візуального мистецтва. Проект «Територія погляду» виходив у телевізійному форматі, а також розповсюджувався в соціальних мережах. Я записав 100 випусків і вважаю цей проєкт завершеним, він пройшов повний цикл свого життя і виконав свої завдання.
Зараз, з Вашого предмету ми переважно вивчаємо визначних діячів та стилі минулого, що, на вашу думку, будуть вивчати у майбутньому про мистецтво у період початку XXI століття.
Насправді, для відповіді на це питання ще не пройшло так вже багато часу, оскільки, щоб вивчати культуру якоїсь епохи, потрібно мати дистанцію, якої поки що немає. Варто розуміти, що на відстані справжні культурні герої можуть відрізнятися, як наприклад, значення творчості італійського художника Караваджо, який жив на межі XVI-XVII сторічь, стало повною мірою зрозумілим лише у ХІХ – ХХ сторіччях. Якщо ж говорити про мої прогнози, то, напевно, важливими для розуміння культури початку ХХІ сторіччя будуть явища, які виникають внаслідок цифрової революції, як наприклад, AR-технологія, доповнена реальність, яку ми використовуємо вже зараз, або ж криптографічні токени NFT, що сьогодні радикально ставлять питання про матеріальність мистецтва.
Нещодавно Ви проводили лекцію на тему японської анімації, де згадували таких авторів як Сатосі Кон та Маасакі Юаса, якщо ж говорити про інших авторів у цьому стилі то кого Ви можете виокремити та чому саме?
Я б не казав, що я є великим шанувальником японської анімації, оскільки у підлітковому віці я дивився фільми Девіда Лінча та подібні проекти, тому в мене є певна дистанція по відношенню до цього напряму сучасної культури, але, звичайно, я цікавлюсь важливими тенденціями. Дуже цікавими є аніме Хаяо Міядзакі – представника старшого покоління японських аніматорів. Міядзакі – це абсолютний метр сучасної анімації. Зараз питання в тому, хто буде після Міядзакі, чи з’являться якісь інші фігури, які будуть задавати тренди, визначати тенденції сучасній японській анімації, адже вона задає тон й багатьом іншим культурам, оскільки сьогодні японська анімація – це світове явище.
Фігури з власною візуальною естетикою виникали за останні десятиріччя в японській анімації, як наприклад, той же самий Сатосі Кон, але він надто рано помер і не зміг повною мірою реалізувати свої проекти. Я рекомендую до перегляду аніме-проект Кона «Агент параної» – це дуже потужне дослідження сучасної Японії, японського міста та соціальних фобій його мешканців і це буде цікаво подивитися соціологу, адже Кон тут художніми засобами проводить дуже тонкий аналіз японського суспільства. Формально «Агент параної» – аніме, але водночас це дуже серйозне висловлювання.
Чому, на Вашу думку, сьогодні фільми є популярнішими за книги і що цікавіше саме для Вас?
У цьому питані є певний катастрофізм, ніби культура книги зникає, а усі тепер виключно дивляться фільми, але правда в тому, що в різні культурні епохи є різні домінуючі медіа. Так сталося, що з XV століття друкована книга була домінуючим медіа, але в ХІХ та ХХ століттях поступово починають розвиватися оптичні медіа. Це не добре, і не погано, оскільки навить винахід Гутенберга, книгодрукування, свого часу викликав спротив. ХІХ та ХХ століття відкривають світ фотографії, кінематографу, потім, з середини ХХ сторіччя, телебачення, а сьогодні впливові візуальні соціальні мережі. Це означає, що змінюються домінуючі медіа: людина починає сприймати інформацію через бачення та слух, а не через читання, тобто культура книги не зникає, але вона зміщується іншими медіа і це даність, яку треба прийняти.
Які Ваші найулюбленіші фільми?
Для мене є цікавим сучасний азійський кінематограф і коли мене питають, що подивитися, то я звертаю свою увагу на режисерів з Азії, які привносять нові ідеї в сучасний кінематограф. Наприклад, дуже цікава фігура з Тайланду – це Апічатпонг Вірасетакун, він поєднав особливості своєї національної культури і можливості сучасної кіномови, з цього симбіозу народилися дуже потужні кінопроєкти. Рекомендую до перегляду його останній фільм «Memoria» / «Пам'ять».
Також дуже цікаве явище – це сучасний корейський кінематограф: один із моїх улюблених режисерів Хон Сан Су. Звичайно, важливим є французьке кіно: від фільмів нової хвилі, які задали планку інтелектуального кіно, до творчості сучасних кінорежисерів, таких як Леос Каракс, Гаспар Ное і Ежен Грін.
Наша кафедра теорії культури і філософії науки з самого початку її створення була міждисциплінарним проектом, тобто на ній зібралися вчені, які представляють різні спеціальності: філософію, культурологію, мистецтвознавство. На мою думку, це дуже сучасний проект, адже сучасна наука є міждисциплінарною, а вчені вже не замикаються у вузьких рамках своєї дисципліни. Кафедра є простором для комунікації різних вчених і це дуже креативне середовище, в якому можна будувати цікаву академічну траєкторію.
Навіщо соціологам вивчати світову культуру?
Я вважаю, що таку дисципліну як «Світова культура» необхідно вивчати кожній людині, яка отримує вищу освіту, оскільки вища освіта повинна бути універсальною. Сучасна освіта все більше орієнтується на підготовку вузьких спеціалістів, що, як на мене, є проблемою, оскільки це часто призводить до втрати гуманітарної складової класичної університетської освіти. Якщо говорити про підготовку фахівців у галузі соціології, то для них знання з історії світової культури є дуже важливими. Вивчення живопису, архітектури, літератури, сучасного візуального мистецтва дає соціологу «лінзи», крізь які можна краще зрозуміти суспільство.
З Вашого курсу студенти – соціологи виконують дуже цікаві та креативні завдання, яка робота Вам запам’яталася найбільше і чому?
У межах курсу ми вивчаємо світову культуру в історичних та теоретичних блоках, але мені також важливо, щоб студенти не тільки відсторонено дивилися на історію культури як на набір музейних експонатів, а й спробували б зрозуміти як створювалися видатні культурні явища і ніби встали б на місце творця, який вигадує новий образ або новий текст. У курсі є багато творчих завдань, вони необхідні для того, щоб студенти пропустили через себе досвід культури минулого і зрозуміли, що творчість – це те, що може бути притаманне кожній людині.
Кожного року я бачу багато цікавих проектів, наприклад, в блоці по живопису епохи Відродження. Мені запам’ятався проект минулого року з теми «Сучасне мистецтво», в якому студентки взяли за основу перформанс Марини Абрамович «У присутності художника», в цьому перформансі глядачі могли сісти за один стіл із художницею і спробувати витримати її погляд. Студентки ж переосмислили цей перформанс і обіграли тему присутності через постійну присутність у Zoom’і, осмислюючи розрізнення досвіду живого спілкування і досвіду цифрового. Як на мене, робота вийшла навіть оригінальнішою ніж проект Марини Абрамович.
Що Ви можете розповісти про свою роботу ведучим телепрограми «Територія погляду», яка налічує майже 100 випусків і виходила протягом 4 років.
Робота на телебаченні – це був дуже специфічний для мене досвід, адже я не є тележурналістом. Цей проект народився з певної ситуації, яка склалася в Харкові на початку десятих років. У той час бурхливо розвивалося сучасне мистецтво, з’явився центр сучасного мистецтва «ЄрміловЦентр» і, на мою думку, у публічній сфері це було недостатньо артикульовано. Все почалося з телевізійного проекту про харківських фотографів, а саме з програми про Бориса Михайлова, творчість якого знають й у Франції, й у Німеччині, й у США. Для мене це був певний парадокс, адже ця людина була відома в мистецьких колах Харкова, але не була відома широкому загалу. Я вирішив провести серію телевізійних бесід з представниками Харківської школи фотографій для того, щоб репрезентувати їх творчість та показати, що в Харкові живуть зірки світового масштабу. Потім із цього виріс більш складний проект, де розглядалися різні напрямки сучасного візуального мистецтва. Проект «Територія погляду» виходив у телевізійному форматі, а також розповсюджувався в соціальних мережах. Я записав 100 випусків і вважаю цей проєкт завершеним, він пройшов повний цикл свого життя і виконав свої завдання.
Зараз, з Вашого предмету ми переважно вивчаємо визначних діячів та стилі минулого, що, на вашу думку, будуть вивчати у майбутньому про мистецтво у період початку XXI століття.
Насправді, для відповіді на це питання ще не пройшло так вже багато часу, оскільки, щоб вивчати культуру якоїсь епохи, потрібно мати дистанцію, якої поки що немає. Варто розуміти, що на відстані справжні культурні герої можуть відрізнятися, як наприклад, значення творчості італійського художника Караваджо, який жив на межі XVI-XVII сторічь, стало повною мірою зрозумілим лише у ХІХ – ХХ сторіччях. Якщо ж говорити про мої прогнози, то, напевно, важливими для розуміння культури початку ХХІ сторіччя будуть явища, які виникають внаслідок цифрової революції, як наприклад, AR-технологія, доповнена реальність, яку ми використовуємо вже зараз, або ж криптографічні токени NFT, що сьогодні радикально ставлять питання про матеріальність мистецтва.
Нещодавно Ви проводили лекцію на тему японської анімації, де згадували таких авторів як Сатосі Кон та Маасакі Юаса, якщо ж говорити про інших авторів у цьому стилі то кого Ви можете виокремити та чому саме?
Я б не казав, що я є великим шанувальником японської анімації, оскільки у підлітковому віці я дивився фільми Девіда Лінча та подібні проекти, тому в мене є певна дистанція по відношенню до цього напряму сучасної культури, але, звичайно, я цікавлюсь важливими тенденціями. Дуже цікавими є аніме Хаяо Міядзакі – представника старшого покоління японських аніматорів. Міядзакі – це абсолютний метр сучасної анімації. Зараз питання в тому, хто буде після Міядзакі, чи з’являться якісь інші фігури, які будуть задавати тренди, визначати тенденції сучасній японській анімації, адже вона задає тон й багатьом іншим культурам, оскільки сьогодні японська анімація – це світове явище.
Фігури з власною візуальною естетикою виникали за останні десятиріччя в японській анімації, як наприклад, той же самий Сатосі Кон, але він надто рано помер і не зміг повною мірою реалізувати свої проекти. Я рекомендую до перегляду аніме-проект Кона «Агент параної» – це дуже потужне дослідження сучасної Японії, японського міста та соціальних фобій його мешканців і це буде цікаво подивитися соціологу, адже Кон тут художніми засобами проводить дуже тонкий аналіз японського суспільства. Формально «Агент параної» – аніме, але водночас це дуже серйозне висловлювання.
Чому, на Вашу думку, сьогодні фільми є популярнішими за книги і що цікавіше саме для Вас?
У цьому питані є певний катастрофізм, ніби культура книги зникає, а усі тепер виключно дивляться фільми, але правда в тому, що в різні культурні епохи є різні домінуючі медіа. Так сталося, що з XV століття друкована книга була домінуючим медіа, але в ХІХ та ХХ століттях поступово починають розвиватися оптичні медіа. Це не добре, і не погано, оскільки навить винахід Гутенберга, книгодрукування, свого часу викликав спротив. ХІХ та ХХ століття відкривають світ фотографії, кінематографу, потім, з середини ХХ сторіччя, телебачення, а сьогодні впливові візуальні соціальні мережі. Це означає, що змінюються домінуючі медіа: людина починає сприймати інформацію через бачення та слух, а не через читання, тобто культура книги не зникає, але вона зміщується іншими медіа і це даність, яку треба прийняти.
Які Ваші найулюбленіші фільми?
Для мене є цікавим сучасний азійський кінематограф і коли мене питають, що подивитися, то я звертаю свою увагу на режисерів з Азії, які привносять нові ідеї в сучасний кінематограф. Наприклад, дуже цікава фігура з Тайланду – це Апічатпонг Вірасетакун, він поєднав особливості своєї національної культури і можливості сучасної кіномови, з цього симбіозу народилися дуже потужні кінопроєкти. Рекомендую до перегляду його останній фільм «Memoria» / «Пам'ять».
Також дуже цікаве явище – це сучасний корейський кінематограф: один із моїх улюблених режисерів Хон Сан Су. Звичайно, важливим є французьке кіно: від фільмів нової хвилі, які задали планку інтелектуального кіно, до творчості сучасних кінорежисерів, таких як Леос Каракс, Гаспар Ное і Ежен Грін.
Які Ваші найулюбленіші книги?
Мої смаки сформувалися навколо літератури ХХ століття, таких творів, як наприклад, «Улісс» Джеймса Джойса, в якому автор продемонстрував нове розуміння літератури і відкрив іншу читацьку оптику. Також важливою є творчість Марселя Пруста, Франца Кафки, Семюеля Бекета, які визначили подальші шляхи розвитку літератури. Якщо говорити про письменників межі ХХ і ХХІ століть, то це, безумовно, Девід Фостер Уоллес, його роман «Нескінченний жарт» – дуже сильний та насправді трагічний текст, у якому є дуже цікаві художні рішення. З сучасних письменників мені видається важливою творчість Джонатана Франзена і Кадзуо Ісігуро.
Інтерв’ю провів Дмитро Карпов, студент групи ССК-12
Мої смаки сформувалися навколо літератури ХХ століття, таких творів, як наприклад, «Улісс» Джеймса Джойса, в якому автор продемонстрував нове розуміння літератури і відкрив іншу читацьку оптику. Також важливою є творчість Марселя Пруста, Франца Кафки, Семюеля Бекета, які визначили подальші шляхи розвитку літератури. Якщо говорити про письменників межі ХХ і ХХІ століть, то це, безумовно, Девід Фостер Уоллес, його роман «Нескінченний жарт» – дуже сильний та насправді трагічний текст, у якому є дуже цікаві художні рішення. З сучасних письменників мені видається важливою творчість Джонатана Франзена і Кадзуо Ісігуро.
Інтерв’ю провів Дмитро Карпов, студент групи ССК-12
Немає коментарів:
Дописати коментар