"У тебе все вийде!" – історія Олександри Терешиної

Як дивний ролик по телебаченню змушує людей купувати? Саме це питання привело Олександру Терешину на спеціальність з реклами та зв'язків з громадськістю в Каразінському університеті. Сьогодні, через 10 років роботи в маркетингу, вона не просто знає відповідь – вона створює ці креативи самостійно. Тепер вже для аудиторії в США та Європі, керуючи командою в міжнародній IT-компанії. Розповідаємо історію випускниці, яка мріяла працювати там, "де є творчість і гроші", і зуміла це реалізувати.

Привіт! Мене звуть Олександра Терешина, мені 29 і вже 10 років я працюю в маркетингу. SMM, брендинг, дослідження, стратегії, креатив і менеджмент – було цікаво спробувати усе. Зараз я Creative Marketing Team Lead в Amo Apps. В мене є команда креативників, і ми працюємо над продажем додатку для жіночого фітнесу в США та Європі.

Як ти зрозуміла, що спеціальність «Соціологія комунікацій, реклами та звʼязків з громадськістю» є твоїм призначенням? Що вплинуло на твій вибір університету?

Я йшла на «рекламу та PR». Мені було цікаво, як бренди стають відомими, як просувають відомих людей та політиків, та як саме дивний ролик по телебаченню впливає на людей і змушує їх купувати. Я хотіла працювати в цікавій, перспективній сфері, де є творчість і гроші. Мене захоплює вміння робити щось «популярним», апелювати до болей та потреб людей, створювати та впливати.

Окрім того, на вибір вплинули мої приятельки, які вже вчились на цій спеціальності й дуже радили вступати саме сюди. 

Який момент зі студенства ти б перемотала назад, щоб пережити ще раз? Можливо, є якась історія, яка для тебе особливо тепла або важлива.

Підготовку до «Альма-матер» на першому курсі, Хакатон для ФКН та ночівлю в університеті, практичні проєкти для 1654. Всі ці історії створювали люди навколо – нам було цікаво та весело разом і вчитися, і не тільки 😅

Ми залишалися після пар, репетирували творчі номери, реалізовували ідеї та наповнювали своє студентське життя неповторними спогадами.



Розкажи, хто ти за професією зараз? Яка твоя роль у команді і які задачі береш на себе? Що подобається у твоїй компанії або колективі?

Зараз я керівниця команди креативного маркетингу на одному з трьох продуктів в моїй компанії. Я прийшла в Amo креативним маркетологом, і за 1,5 роки зросла до менеджерки — тепер маю більш стратегічні задачі, управління та вплив на загальні рішення бізнесу. Це перформанс-маркетинг, тож моя задача — приводити якомога більше клієнтів за найбільш вигідною ціною.

У моїй зоні відповідальності — маркетингова стратегія продукту, аналітика ефективності, запуск нових тем, планування та реалізація креативних гіпотез разом з моїми креативниками в команді. Також значну частину часу в моїй роботі займає комунікація з суміжними командами (від аналітиків до дизайнерів) та піпл-менеджмент.

 Мені подобається швидкість та гнучкість, які притаманні нам усім в Amo: ми завжди в курсі останніх трендів, першими пробуємо нові ШІ-технології, маємо свободу в реалізації ідей та дуже талановитих людей у всіх командах. На роботі я відчуваю здоровий азарт, цікавість та прагнення досягати нових і нових висот.

Як ти відчуваєш свій внесок у спільну справу зараз? У чому саме допомагаєш Україні через свою професію або цінності

Мені важливо бути причетною. На війні в мене багато друзів, немало, на жаль, вже загинуло. Тому вважаю своїм обовʼязком допомагати як мінімум фінансово майже щодня. Свої збори, підтримка відомих фондів та зборів друзів, окопні свічки та замовлення запчастин для дронів – це те, що є в моєму житті перманентно. Окрім цього, разом із колегами в моїй компанії регулярно спонсоруємо деякі підрозділи, робимо великі збори. 

Був момент у роботі, коли ти реально собою пишалася? Розкажи про нього.

Насправді мені не завжди було просто пишатись собою 😂 . Здається, що це все випадковість або пощастило, тощо. Але буквально цього року я дуже пишаласясобою та своєю командою, коли ми досягли великої мети по залученню користувачів на моєму продукті. Це був довгий і непростий шлях, тому я знаю, що ми заслужили справді пишатися собою.

Що тебе наповнює поза роботою? Яке хобі або заняття дає відчуття рівноваги?

Мій пес, спорт, йога, біг, гори, тиша наодинці з родиною або навіть на самоті. Я вчуся прислухатися до себе і «заряджати батарейки» так, як цього потребує момент.


Якби ти могла повернутися у студентські дні, які слова підтримки або орієнтир дала собі?

Я думала про це, коли вперше поїхала на зустріч в офіс Meta у Варшаві. В роботі ми постійно спілкуємося з акаунт-менеджерами Meta, Google, TikTok, бо ми є великими клієнтами для них. Завдяки цьому я маю можливість спілкуватися, радитися й навчатися з топовими рекламними платформами. У момент, коли я була в офісі Meta або на конференції TikTok, мені дуже хотілосяпередати привіт собі на 2-й курс (коли я взагалі не розуміла, ким стану) і сказати: «У тебе все вийде!»

Про що мрієш зараз? До чого рухаєшся?

Я мрію, звісно, про мир в Україні. Щоб всі окуповані території повернулися до складу країни, а всі військові нарешті опинилися вдома. Я мрію, щоб РФ зникла з планети й більше нікому не шкодила.

Тож у роботі й в повсякденному житті стараюся робити все, щоб цей день якнайшвидше настав.

Інтерв'ю записала студентка 1 курсу Марина Бондарева.

Портрет викладача: Руслан Запорожченко про соціологію влади, викладання та пошук покликання

Сьогодні ми спілкуємося з Русланом Олександровичем Запорожченком – доктором філософії з політології та доцентом кафедри політичної соціології ННІ соціології та медіакомунікацій. У 2018 році він завершив магістратуру з політології, отримавши диплом з відзнакою, після чого приєднався до викладацького колективу нашого ННІ соціології та медіакомунікацій. З цього року - викладач курсу "Влада комунікацій у просторі соціальних мереж" для студентів першого курсу освітньої програми "Соціологія комунікацій, реклама та звʼязки з громадськістю".



1. З чого починалось ваше захоплення темами соціальної влади, ідеологій та політології?

Чесно, не знаю, як саме відповісти на це запитання. Мабуть, це починалося із банальних питань, а чому саме так все відбувається в суспільстві? Я завжди мислю якось глобально, тож мене не дуже цікавить те, що відбувається локально: якісь питання, пов’язані із місцевою владою, якимись виборами тощо. Мене, навпаки, цікавлять процеси, що відбуваються саме на глобальному рівні, як вони змінюють структури сучасного світу, як вони трансформують сучасне глобальне суспільство і чи взагалі існує таке суспільство? Але, відповідаючи на це питання, спіймав себе на думці, що все почалось, мабуть, з дослідження імперій. Ще на другому курсі навчання у нас була навчальна дисципліна «Політична антропологія», де ми розглядали різні цікаві речі. Там нам викладач задав завдання, щось типу курсової роботи, і дав перелік тем. Серед цих тем була і проблематика імперій, а так як я ще й трошки люблю історію, то мені вона сподобалась. Намагаючись розібратись із тим, що таке імперія, я поступово заглиблювався в соціологію влади, історичну соціологію, читав і досліджував те, що відбувалось у світі колись і що відбувається зараз (і багато чого повторюється, уявіть собі).

2. Усі ми приходимо до університету з мріями про майбутнє та певними очікуваннями до нього. Чи справдились ваші?

Я не можу сказати, що я прийшов до університету з конкретними мріями чи очікуваннями. По-перше, я не знав, чого очікувати, оскільки після школи університет був чимось новим, незрозумілим і занадто різноманітним. По-друге, я шукав себе десь років п’ять навчання в університеті, поки не зрозумів, чим я хотів би займатися в найближчий проміжок свого життя. По-третє, мені здається, це вже коли я озираюсь на минуле, що, напевно, одне очікування справдилося: мені хотілось, щоби після університету я залишився гарною і чесною людиною, тож сподіваюсь, що мені це вдалося.

3. Можете поділитись вашою улюбленою університетською історією?

Колись студентська рада університету проводила кожного року «Каразінські весілля» на 14 лютого, і, напевно, два чи три роки я був ведучим цих заходів. Кожного року ми вигадували новий формат, який був дотичним до чогось культурного, типу фільмів, серіалів, літератури тощо. В перший рік це був фільм «Хрещений батько», тож я був тим, хто вінчає молоді пари університету, і я був в ролі Дона Карлеоне. Смішно в цій історії те, що вже тоді я почав носити бороду і вуса, але коли мене гримували, то прийшлося поголитися і мені намалювали вуса. Виглядало це трошки смішно, але роль була відіграна і виглядав я по-італійськи трошки.

4. Як ви прийшли до бажання викладати в університеті?

У якийсь момент я зрозумів, що мені це подобається: розповідати те, що знаю я, постійно читати і опановувати нову інформацію, влаштовувати якісь інтерактиви зі студентами. Насправді, це робота важкувата, оскільки я намагаюсь вкладатися максимально у кожен предмет, що викладаю, а отже це потребує періодично якогось перезавантаження, оскільки з часом можна просто перегоріти і все, кіна більше не буде. З одного боку, ще коли я був студентом, я захоплювався певними викладачами, як вони читали лекції, як вони спілкувались зі студентами, як вони надихали і змінювали твоє сприйняття навколишнього світу. Це, мабуть, одна з причин, чому я обрав викладання в університеті. З іншого боку, я ж сам був студентом, а тому не завжди був задоволений якимись предметами, викладачами тощо. І це абсолютно нормальна практика. Тож мені всередині себе хотілося стати викладачем, який би був цікавим, який навчав чомусь корисному, який би показував, що університет – це не просто нудні лекції і курсові роботи; це інший тип мислення, це у чомусь «розрив шаблонів», це інтерактив та щось цікаве. Окрім того, вже зараз працюючи, я розумію, що я роблю якусь соціально значиму роботу, яка дає свої результати, хоч і не одразу, але це важлива робота, як на мене. Це не просто про підготовку якогось фахівця чи спеціалістки, це про питання формування Людини: освіченої, інтелігентної, чесної і гарної. Вірю, що так це і відбувається.

5. Ви є випускником соціологічного факультету (наразі ННІ соціології та медіакомунікацій), а тепер викладаєте тут. Які почуття у вас викликає спостереження за студентами, які проходять майже той самий шлях, що і ви? Якими були ваші почуття, коли ви стали колегами зі своїми викладачами?

Дуже провокативне запитання, шановні 😊 Зрозуміло, що студенти змінюються кожного року. І для мене це є абсолютно нормальною соціальною практикою. Тут питання в тому, що і сама система та викладачі повинні також змінюватися, адже тоді буде певний результат взаємодії і не буде якогось занадто великого розриву. Важливо, щоби ці зміни були не механічними, а органічними і все рівно залишали певний люфт поваги, витримки і бажання як навчатися, так і працювати. Соціолог повинен вміти спостерігати, але більше того – соціолог повинен вміти аналізувати: що і як відбувається, чому це відбувається і до чого призводять такі зміни. Я скажу, що майже завжди існує певний набір студентів, який умовно можна поділити на три групи: ті, кому цікаве навчання і які намагаються щось для себе тут знайти; ті, кому не цікаве навчання, а тому для галочки його закрити треба, але власне життя або робота важливіше; ті, хто не зрозумів для себе до кінця, чи в правильному середовищі він знаходиться, а тому рано чи пізно просто піде, залишивши незавершеним те, що почав. Напевно, це цілком закономірний і природній процес; процес якогось університетського відбору чи щось таке. Що стосується конкретно мене, то мої почуття були позитивними, оскільки я почав викладати на кафедрі, на якій я вже працював декілька років, ще будучи студентом, тож мене там чудово знали і підтримували. Мої «старші» колеги допомагали мені порадами або з підготовкою матеріалу, оскільки потрібно було, наприклад, встигати за пару розповісти тему (лише через декілька років я напрацював такий собі «таймер»); або ж щодо формування якоїсь нової навчальної дисципліни, її змістовного наповнення тощо; а особливо з різними документами, які викладачеві потрібно заповнювати та вести.

6. Які книжки порадите, аби глибше зануритись у вашу спеціалізацію? Що любите читати у вільний час?

Щодо моєї спеціалізації, то тут важко назвати якісь конкретні книжки, оскільки вони або дуже великі і масштабні, що їх може наскучити читати, або ж одна тема потребує вивчення та читання багатьох книжок. Але давайте спробуємо, я запропоную такий собі ТОП-5 книжок тих напрямків соціології, якими займаюся особисто я. По-перше, книга американського соціолога Рендала Коллінза «Four Sociological Traditions». По-друге, Джованні Аррігі «The Long Twentieth Century». По-третє, класична робота Майкла Дойля «Empires». По-четверте, чотиритомна праця американського соціолога Майкла Манна «The Sources of Social Power». По-п’яте, Антоніо Грамші та його «Prison Notebooks». Це література, повторюсь, більше до моєї спеціалізації, хоча деякі книжки дадуть в цілому розуміння сучасних соціальних процесів у світі. Що я люблю читати у вільний час? Насправді, зараз із вільним часом досить складно, оскільки багато роботи, того якщо я і читаю, то це наукова або професійна література, яка необхідна мені для роботи. Художню літературу зараз взагалі не читаю, а останній раз читав щось із художнього років п’ять назад і то це була класика – американська фантастика. У сучасній художній літературі я взагалі не орієнтуюсь, тож і не питайте мене про це, не скажу 😊

7. І наостанок, якби у вас було три хвилини, аби поговорити із собою 10 років тому, що б ви сказали?

Ми б просто сиділи, мовчали і слухали улюблену музику. Іноді це набагато краще, аніж багато говорити про все і ні про що одразу. До того ж, я завжди імпровізую, я не люблю щось знати наперед або до чогось бути готовим, так просто нецікаво жити. Хоча, от зараз думаю, під кінець цих трьох хвилин, коли вже потрібно було б розходитися, я все ж сказав би коротко самому собі: «Усе, що робиться або не робиться, – на краще».

Інтерв'ю записала студентка 1 курсу Софія Шевченко

Як соціальні мережі змінюють нашу повсякденну поведінку

Уявіть собі ранок десятирічної давнини. Будильник дзвонить, ви прокидаєтеся, потягуєтеся і... що далі? Мабуть, ідете на кухню готувати каву або снідаєте під звуки ранкових новин з телевізора. А тепер повернемося до сьогодення. Будильник на смартфоні вимкнено, і ваша рука автоматично тягнеться не до склянки води на тумбочці, а до того ж телефону — перевірити нічні повідомлення, лайки під вчорашнім фото та нові сторіз друзів. За статистикою, близько 80% людей перевіряють соціальні мережі протягом перших 15 хвилин після пробудження. Коли перегляд Instagram став такою ж невід'ємною частиною ранкового ритуалу, як чищення зубів?

Соціальні мережі непомітно переписують сценарій нашого повсякденного життя. Візьмемо найпростіший приклад — ранкову каву. Колись це був момент усамітнення, можливість зібратися з думками перед робочим днем. Тепер для багатьох це привід зробити естетичне фото для Instagram. «Якщо ти не виставив каву в сторіз — чи пив ти її взагалі?» — жартують користувачі соцмереж, але в кожному жарті є частка правди. Ми починаємо жити не стільки моментом, скільки його потенційною «інстаграмністю». Похід у ресторан супроводжується обов'язковою фотосесією страв, які встигають охолонути, поки ми шукаємо ідеальний ракурс.

Надмірне проведення часу в соціальних мережах формує нові поведінкові патерни, які ми навіть не усвідомлюємо. Феномен «фантомної вібрації» — коли нам здається, що телефон вібрує, хоча насправді це не так — стосується майже 70% активних користувачів смартфонів. Ми рефлекторно тягнемося до телефону в будь-яку вільну секунду: в черзі, в ліфті, на світлофорі. Живе спілкування все частіше переривається фразою «Зачекай, мені треба відповісти», і людина занурюється в телефон, залишаючи співрозмовника наодинці. Парадокс: маючи сотні «друзів» онлайн, ми почуваємося самотніми в реальному житті.

Постійне порівняння себе з іншими стало нашою другою натурою. Прокручуючи стрічку, ми бачимо ідеальні ранки йога-блогерів, бізнес-успіхи колишніх однокласників, подорожі колег. І хоча розумом ми розуміємо, що це лише відібрані моменти, емоційно все одно відчуваємо, що наше життя якесь «недостатньо цікаве». Синдром FOMO (fear of missing out — страх пропустити щось важливе) змушує нас постійно перевіряти оновлення. Іронія в тому, що поки ми слідкуємо за чужим життям, ми пропускаємо власне.

Водночас виникає феномен «цифрової втоми». Постійний потік інформації, необхідність реагувати на повідомлення, підтримувати свій образ в соцмережах — все це виснажує. Деякі свідомо практикують «цифровий детокс», видаляють додатки соцмереж на вихідні або встановлюють ліміти екранного часу. Змінюється навіть наше сприйняття часу: п'ять хвилин очікування без телефону здаються вічністю. Ми втрачаємо здатність просто бути — спостерігати за людьми в метро, дивитися у вікно автобуса, насолоджуватися тишею.

Соціальні мережі стали невід'ємною частиною сучасного життя, і повністю відмовитися від них — не вихід. Але усвідомлення того, як вони впливають на нашу поведінку, — це перший крок до здорового балансу між віртуальним і реальним світом. Спробуйте провести простий експеримент: залиште телефон в іншій кімнаті на годину. Поверніть собі право на приватність своїх емоцій, на проживання моментів без думки про те, як це виглядатиме в сторіз. Технології мають служити нам, а не навпаки. Час нагадати собі, що найцінніші моменти життя часто трапляються поза кадром, а справжні емоції не вимірюються кількістю лайків. Наступного разу, коли рука автоматично потягнеться до телефону, запитайте себе: «Чи дійсно мені це зараз потрібно?». Можливо, саме в цю мить реальне життя пропонує вам щось набагато цікавіше за чергове оновлення стрічки.

Барська Анастасія, студентка освітньо професійної програми “Медіакомунікації та зв'язки з громадськістю”

Підсумки конкурсу постерів про загрози онлайн-насильства над дітьми

У межах партнерства між Харківським національним університетом імені В. Н. Каразіна та Anglia Ruskin University (Cambridge, UK), реалізується проєкт, спрямований на дослідження ризиків онлайн-насильства щодо дітей та підвищення їхньої цифрової безпеки. Одним із етапів цієї роботи став конкурс студентських постерів, метою якого було візуально та творчо представити найпоширеніші загрози, з якими можуть стикатися діти та підлітки у цифровому середовищі. 

До участі в конкурсі були запрошені студенти та аспіранти Навчально-наукового інституту соціології та медіакомунікацій.

На конкурс надійшли роботи, що вирізнялися глибоким змістом, сильними образами та просвітницьким фокусом. Постери оцінювали за критеріями:
• коректність і точність представлення проблеми;
• етичність та відповідність віковій аудиторії;
• візуальна виразність;
• практична користь для дітей та підлітків.

Ми щиро дякуємо всім учасникам за відповідальний підхід і свій внесок у просування теми цифрової безпеки.

Представляємо переможниць та їх роботи:

Постер «Рецепт», авторка - студентка 3 курсу Олександра Коваленко: Бургер як метафора «ідеальної» людини, чия зовнішня турботливість може приховувати справжню маніпулятивну поведінку. Робота наголошує на важливості критичного ставлення до знайомств та поведінки людей в онлайн-просторі.

Постер «ШІ — не товариш, а інструмент», авторка - студентка магістерської програми Анна Приліпко. Робота привертає увагу до нової загрози — ризиків штучної соціалізації. Підлітки можуть переносити емоційну довіру на ШІ, що збільшує ризики ізоляції та замовчування власних проблем. Порожня «пластикова людина» на постері підкреслює, що ШІ не здатен замінити справжні стосунки.

Постер «Онлайн-грумінг: маніпуляції та довіра», авторка - студентка 1 курсу Анастасія Козар: Телефон із сумнівними повідомленнями, фігура-«маріонетка» та силует незнайомця показують механізми, за допомогою яких дорослі можуть входити у довіру до дітей. Постер містить попереджувальні меседжі та практичні поради щодо безпеки.

Постер «Король і Дама», авторка - студентка 3 курсу Олександра Коваленко: Постер використовує образ карткової гри, у якій «король б’є даму», щоб привернути увагу до неприпустимості фізичного насильства у стосунках. Сильний і прямий меседж про небезпечні патерни поведінки.

Постер «Небезпечні онлайн-челенджі», авторка студентка - 1 курсу Анастасія Козар: Контраст червоного диму та яскравих “лайків” символізує ризики популярних челенджів, за якими можуть ховатися маніпуляції, приниження чи сексуальний тиск. Плакат закликає не ризикувати безпекою заради миттєвого схвалення.
Конкурс став важливою складовою нашого давнього українсько-британського партнерства та спільної роботи над формуванням культури безпеки дітей онлайн.
Дякуємо всім учасникам і вітаємо переможців!

Чому в одних ситуаціях ми посміхаємось, навіть коли не хочеться, а в інших — стримуємо сльози до останнього?

Ви помічали, що іноді злитися — «не прийнято», а радіти надто голосно — «незручно»? Чому? Соціологія емоцій — це наука, яка пояснює наші «чому» 💬

Емоції — це хімія та гормони. Але це ще й соціальні очікування, правила та норми, які непомітно вчать нас, що ось так можна, а так вже ні. Ми зростаємо серед цих підказок і навіть не помічаємо, як наші «природні» почуття набувають штучної форми.

Вивченням цього і займається соціологія емоцій — це наука, що досліджує, як суспільство формує наші почуття та способи їхнього вираження.

Кілька прикладів, які показують, що наші емоції — соціальні:

🌍Різні культури — різні емоції.

У деяких країнах не прийнято відкрито демонструвати свої емоції. Культура стриманості привілює у країнах Східної Азії — там навіть посмішка на вулиці може здатися «надмірною». У інших же країнах навпаки, щирість емоцій вважається чеснотою. Особливо це помітно, у країнах Латинської Америки. Люди спокійно виражають радість і не соромляться бути експресивними навіть з незнайомими людьми.

👩‍🏫Сім’я та школа — перші «вчителі» емоцій.

Ми засвоюємо емоції від тих, поруч з ким зростаємо.
Комусь казали: «Не плач, це соромно». Іншим повторювали: «Не кричи, веди себе пристойно». Так ми запам’ятовували, які емоції дозволені, а які небажані.

🚻Гендерні ролі — рамки для емоцій.

Гнів хлопця сприймають як прояв сили, а гнів дівчини — як невиправдану емоційність. Сльози ж для дівчини вважаються природним, а для хлопця — слабкістю.
Це не про емоції — це про соціальні ролі, які нас оточують з дитинства.

📱Соцмережі — «емоційні маски».

У соціальних мережах люди публікують найкращі моменти, приховують невпевненість, втому, страх за ідеальними постами, адже цифрова культура любить «гарні» емоції. Тому ми вчимося демонструвати лише «приємні» почуття, приховуючи справжні.

Тож, розуміння соціології емоцій допомагає побачити, що наші почуття формуються не лише всередині нас, а й довкола нас. І коли ми помічаємо ці невидимі правила, ми нарешті можемо дозволити собі відчувати по-справжньому 💙

Нестеренко Анастасія, студентка освітньо професійної програми «Медіакомунікаціїї та звʼязки з громадськістю».

Що меми можуть розповісти нам про суспільство ?

Меми для багатьох - не тільки забавні картинки, але також і можливість сказати «Я свій». У кожної групі є свої коди. Якщо ти надсилаєш у чат мем і всі реагують сміхом значить тебе зрозуміли. Це як таємна мова серед своїх. Але що меми можуть значити для соціологів? 

Кожен мем як ознака колективної свідомості, адже він смішний тільки тоді коли всі розуміють про що мова. І саме це нова можливість для соціологів вивчати сучасне суспільство крізь призму мемів. Зазвичай меми мають свою “прайм еру”, це період коли мем найпопулярніший і впізнається більшістю користувачів.

Мем має свій життєвий цикл. Створення- поширення- пік популярності- перенасичення - занепад. Але бувають випадки коли після популярності мема, він стає класикою і повертається в соціальні мережі протягом довгого часу.

Наприклад, відомий виклик Олександра Усика «Донт пуш зе хорсес» змусила український простір вибухнути. Фраза миттєво стала мемом. Це приклад коли одна фраза стала колективним символом. Він з’явився в інтернеті у липні 2025 року і занепав вже у вересні. Але іншим прикладом може бути мем “невірний хлопець” заснований на стоковому фото іспанського фотографа Антоніо Гіллема.

Використання мему почалось в 2017 році і досі є популярним. Меми живуть у ритмі трендів, тобто вони як швидко з’являються, так і швидко зникають. Мова йде не тільки про мінливість жартів, а про те, як суспільство живе у режимі оновлення кожну годину. Ми ще не встигли пережиту одну подію, як в мережі з’являються інші. Соціологи мають велике підґрунтя для вивчення суспільства, адже колективна свідомість ніколи раніше не оновлювалась так швидко. І саме ця швидкоплинність є соціальним феноменом. Для соціологів меми це можливість мати цілий архів емоцій нашої епохи. Вивчаючи і розуміючи меми можна зрозуміти, що суспільство переживає в конкретний момент І якщо проаналізувати, які меми зараз у тренді, можна зрозуміти, чим дихає суспільство.

Прокрастинуємо — жартуємо про дедлайни.
Боїмося майбутнього — робимо мем про ШІ і роботів.
А який мем змусив вас голосно сміятися?

Третьякова Софія ССК-41

Що таке соціальні комунікації і чим вони відрізняються від журналістики та PR?

Уявіть собі суспільство як живий організм. Політика — його нерви, економіка — серце, а от мова, якою воно говорить саме з собою, — це соціальні комунікації. Це не просто про медіа чи рекламу. Це про те, як ми взаємодіємо, передаємо ідеї, формуємо спільні сенси.

Журналістика, PR і соціальні комунікації часто плутають. Але різниця є — і вона важлива. Журналістика розповідає, що сталося, намагається показати правду. PR — формує, як ми це сприймемо. А соціальні комунікації — це ширше. Вони про розуміння між людьми. Про те, як ми домовляємось про те, що вважаємо справедливим, важливим, справжнім.

У журналістиці головне — факт. У PR — імідж. А в соціальних комунікаціях — взаєморозуміння. Це не просто “що сказати”, а “як нас зрозуміють”. Бо можна мати ідеальний текст і все одно не донести сенс, якщо люди не відчують, що їх почули.

Подивімося на приклади. Коли громада збирає підписи, щоб зберегти парк, — це комунікація. Коли викладач не просто читає лекцію, а створює діалог — це теж комунікація. Коли політик слухає, а не лише говорить — ось вона, соціальна взаємодія. Навіть мистецтво чи меми у соцмережах — це частина великої розмови, яку веде суспільство саме з собою.

Кажуть, що довіра — головна валюта нашого часу. І саме соціальні комунікації її створюють. Бо чим більше ми відкрито говоримо, тим менше страху і більше зв’язку. Соціолог Ніклас Луман писав: “Суспільство існує настільки, наскільки воно здатне комунікувати”.

І справді, без комунікації ми — просто люди поруч. А з нею — ми стаємо спільнотою. Соціальні комунікації — це те, що тримає нас разом, навіть коли ми думаємо по-різному.

Педаш Софія